«Після 90-х, ми усвідомили, що ми можемо захиститися від будь-кого і впевнено казати, що з нами так поводитись не можна»: інтерв'ю з режисеркою Анною Бурячковою - Marie Claire - жіночий журнал

Анна Бурячкова – канонічна постать в українській медіаіндустрії, зняла свій перший повнометражний фільм і одразу ж потрапила на Венеційський кінофестиваль. Здавалося "Назавжди-назавжди" – це ще одна модна стрічка про важкі девʼяності, але режисерка презентує свіжу перспективу на ці часи: інтимну, чесну й зворушливу. Фільм розповідає про дівчинку Тоню, яка була скривджена своїм колишнім і була змушена перевестись у нову школу. Там вона швидко знаходить нових друзів, а ще швидше – закохується. В нестабільні часи 1998-го року на тлі не менш шокуючого пубертатного періоду, героїні доведеться уживатися зі своїм стрімким дорослішанням.

Фото: Леся Міра

Кінокритикиня Соня Вселюбська зустрілась з Анною Бурячковою в день світової премʼєри на Венеційському фестивалі, та розпитала її про та про повнометражний дебют, нову сексуальність та девʼяності, які ми досі не відрефлексували.

У вас є профільна освіта, але ви тривалий час працювали другою режисеркою. Чому і як це призвело вас до повного метру?

Насправді на початку 2000-х, режисером, а особливо режисеркою не дуже легко можна було стати. Можна було вивчитись, а далі куди? Так, тривалий час я була другою режисеркою на і з 2016-го року я працюю самостійно, знімаючи не тільки рекламу, а й кліпи та кіно. Мій досвід і співпраця з великими продакшн компаніями на виробництві реклами й кліпів, звісно були дуже цінними й підготували вагомий ґрунт. Масивні іноземні проєкти, зокрема, заповнили деякі мої прогалини в українській кіноосвіті, і навчили дивитися за межами своєї коробочки. І нарешті я зрозуміла що не можу робити щось для когось, і вже маю що сказати у ширшому форматі. Я знаю, що дуже багато кінорежисерів вважають, що реклама і кіно — це зовсім різні історії, але… це не зовсім так.

Чи завадили вам часові рамки, яких ви раніше працювали?

Ні, насправді це навпаки допомагає, бо ти навчаєшся працювати зі сторітеллінгом в дуже і дуже короткому форматі. Тому коли ти згодом занурюєшся у велику історію, так чи інакше, вже більш прискіпливо думаєш як зробити так, щоб вона вивезла своє навантаження.

Чи у вас боязнь того, що в Венеції ваш фільм не зрозуміють? Минулого року тут була прем'єра Лукіча “Люксембург, Люксембург”. Він став національним гітом, але не був зрозумілий фестивальній аудиторії.

Безумовно все сильно залежить від країни, з якої ти походиш і де презентуєш фільм. Але, як на мене, всі країни колишнього соцтабору мають цей досвід про який ми говоримо у фільмі, і я б сказала, що навіть Італійці проживали щось схоже.

У нашого глядача одним з найбільших відгуків знаходить повернення у 90-ті. Чому це так актуально сьогодні?

Бо ми туди не дивились. Ми прожили 90-ті, не подивившись назад. А потім ми не могли це відрефлексувати, тому що часи були настільки жахливі, що дивитися туди, як нам тільки стало спокійніше – не дуже хотілося. А не зазирнувши в цю темряву ми не зможемо рухатися далі. Тому зараз нам нарешті треба цю темряву прожити, відпустити, і усвідомити, що з нами сталося. А не просто закривати очі та уявляти, що ми всі з 2005-го року.

Я щиро вважаю, що досвід, який багато поколінь набули в 90-х роках на різних етапах дорослого життя, надав нам навичок, які ми зараз використовуємо у сьогоднішній боротьбі. Бо саме після 90-х ми усвідомили, що ми можемо захиститися від будь-кого і впевнено казати, що з нами так поводитись не можна.

А чому ця боротьба символізується у дітях?

В часи підліткового періоду дуже активно формується особистість, і також доформовується дорослість. Для підлітків 90-х - це роки, коли все радикально змінювалось на фоні катастрофічних подій, вирішувалось їх подальше життя, і це набуває певних ознак схожості в становленні підлітків зараз – в 2023-му році.

Якась самостійна боротьба за виживання стається не тому, що дорослі погані, а тому, що вони просто в абсолютному шоці від того, що стається, і в першу чергу думають як вижити та прогодувати дітей. Я завжди думала, що я дуже терпляча, хороша мати, але по-чесному, мені зараз дуже бракує часу який би я хотіла приділяти синові, саме тому, що ми знов проживаємо турбулентні й страшні часи. Ти не знаєш чим закінчиться цей рік, наступний, і з цим треба навчитись існувати.

Часи без батьківського тепла, якого шукає Ваша героїня?

Тепла чи розуміння. Вона його шукає, але з іншого боку вона не ділиться своїми проблемами з матір'ю чи татом. Це якесь свідоме чи несвідоме бажання захистити батьків від того, що стається. Небажання надягати на голову додаткові проблеми, бо їм і так важко.

Фото: Леся Міра

Головна героїня Тоня перебуває в обсесивному пошуку фізичної близькості. Це таке психологічне перенесення, або просто пубертат?

Я думаю, що це все одразу. Але важливо розуміти що це пубертат до епохи гаджетів, коли ти не ховаєш всі свої штуки в секстинг, а хочеш прямо відчути іншу людину.

Ми вже давно забули, що раніше можна було тільки так. Тоді ти не міг швидко отримати дозу дофаміну і відчути себе сексуальним просто завдяки приватним повідомленням. Відчуття вимірювалися дотиком, а не словами. Можна було скільки завгодно казати “я тебе люблю”, сидячі в іншій кімнаті й це не верифікувало ваші стосунки. Це було завжди про дотик.

Ви знайшли ві Тоні частину себе?

Мені здається, що це не зовсім про мене, але певні риси характеру – так. У Тоні скоріше є схожі зі мною реакції.. Я пам'ятаю в себе цей момент, коли ти весь час закриваєшся, хоча всередині хочеш відкритись дуже сильно.

Цей закритий психологічний стан класно відіграє головна акторка закритими плечима?

Так, тому що тебе на цих плечах лежить занадто багато ваги.

Врешті-решт Тоня розуміла, що все це не назавжди?

Вона розуміла, що все буде змінюватись завжди, крім того, що всередині тебе. Це певне усвідомлення того, що самоверіфікація себе і самоцінності стається через прийняття своєї самотності, та маєш бути готова до того, що тобі буде періодично за це прилітати.

Очікувано, що у вашому фільмі дуже крута музика. Як ви її шукали та працювали над звуком?

Взагалі я впевнено можу сказати, що я дуже пишаюсь всім візуальним і звуком. На початку я просто вперлася що не має бути треків пізніше за 98-й. Так, дійсно у нас є Онука на фінальних титрах але це для тих, хто пережив 90-ті і вижив.

98-й, це власне, рік ренесансу української музики. Поява на радарах Океану Ельзи, ТНМК, Тартаку. Скрябін вже був, безумовно, але стався у всіх якийсь квантовий стрибок - ми почали слухати українське. Звісно довелось відмовитись від деяких треків, що вже існували в інших фільмах, наприклад "Зроби мені хіп-хоп" ТНМК вже була заявлена в “Носорозі”.Але це і добре, бо інакше ми б ніколи не пірнули так глибоко в решті решт не відшукали додаткові справжні скарби, як то гурт «Смогові комахи», про який всі вже забули з їх піснею «Бульбулятор». Це запорізький гурт, який просто закінчив своє існування в якийсь момент, бо вони не змогли вижити в цьому всьому хіп-хопі.

Нам вдалося зібрати чудову команду, яка працювала як з написанням музики, так і зі створенням загальної звукової партитури фільму. Неймовірна Ліка Бугайова з «Zetetics», писала музику для фільму, вона моє абсолютне музичне кохання. Подивившись фільм, вона за два тижні написала весь музичний супровід до фільму. Міша (Михайло Закутський) зробив діалоги, а нідерландський звукорежисер Лоде Вольстрем, що працював з атмосферами, шукав цікаві рішення, коментуючи “я знайшов звук атомного реактора це дуже підійде під музику!”.

Як ви знайшли головну акторку?

Ми майже завершили весь кастинг, і була дуже хороша інша дівчина, але їй було до 18 років. Я просто раптово в інстаграмі побачила фото Аліни Чебан. Вона, мені здається, була єдиною молодою акторкою, яка не подала себе серед цих 4 тисяч заявок на участь в кастингу. От майже в останній момент я її побачила, попросила покликати на проби. Вона відкрила двері – і сталась магія. Це от та магія, коли ти вже провів буквально 1500 проб, а тут знаходиться акторка про яку ти навіть не мріяла.

У вас чимало інтимних сцен, в той час, як актори не тільки не дуже досвідчені, а ще й доволі молоді. Наскільки це було важко?

Насправді коли вже був затверджений й узгоджений акторський склад, ми не робили як таких репетицій. Ми завжди грали, десь заходячи на територію сцен. Безумовно ми не грали в ніякі інтимні сцени, але це дало акторам можливість знайти один одного, фізичний якийсь дотик і довіру. І в нас стався дуже хороший психологічний контакт, що було вкрай важливо оскільки камера існує скрізь, живе з героями, без завчасного розкадрування.

Ці четверо - Аліна Чебан, Захар Шадрін, Ліза Цілик та Артур Алієв, вони професійні актори, так чи інакше. Досвіду роботи саме з таким підходом у них ще не було, але вони дуже відкрито та доросло до цього поставились.

Мені також здається що цим фільмом ви зазирнули у сексуальну революцію початку 2000-х. Це теж доволі велике потрясіння.

Безумовно, бо з падінням режиму на початку 90-х нам на голову впала ця свобода, яка в певному сенсі агресивно нас атакувала, і ми мали на неї реагувати, в будь-якому віці. Адже раптом, все що було заборонено, стало дозволеним. І з цим було необхідно навчитися жити. Коли інші європейські країни в цій свободі жили достатньо, а ми раптом зрозуміли, що у нас є секс, нам його дозволили. Це, знов таки, усвідомлення про здобуту тілесність, і про те, що вона може бути нормалізованою. Але шлях до балансу завжди йде через певні перегини.

Які у вас особисті очікування щодо подальшого розвитку в Українській мистецькій індустрії?

Я насправді людина без очікувань. Я розумію, що ми можемо зараз просуватись в будь-якій площині, і люди нарешті мають собі сили та голос, який ми й використовуємо. Але водночас - я мало знімаю музичні відео зараз. Останньою моєю такою роботою бив кліп для співачки і медикіні Стасік "Герої вмирають", який був соціально потрібен і був створений для того, щоб виривати серця.

Втім, я все одно вважаю, що ми маємо створювати не тільки соціальний контент, а й розважальний. І ми маємо його експортувати, тому що ми ризикуємо залишитись в уявленні Чим більше ми будемо казати, що українці проживають не лише війну, а і про культурні ініціативи, соціальні рухи, нормальні емоцій, та розвиток, цим цікавішими, зрозумілішіми та голоснішими ми будемо, як вдома, так і на міжнародній арені.

Це насправді стосується всіх культурних площин, і ми маємо цей розвиток не загубити зараз, ані в кіно, ані в літературі, ані в музиці, і ми маємо говорити не лише про війну. Ми маємо говорити про неї, але не тільки.