«Я померла в Ірпені» — унікальна анімація про абʼюз на фоні війни

Татаренко Ірина

12 Вересня, 2024

На початку вересня короткометражний анімаційний фільм “Я померла в Ірпені” авторства Анастасії Фалілеєвої здобув головний приз міжнародного конкурсу фестивалю LINOLEUM, а вже 14-го його можна буде переглянути в рамках KISFF, що відбудеться як в кінотеатрах Києва, так і онлайн. Назва стрічки може наштовхнути на думку, що фільм розповідатиме виключно про трагедії, які відбувались на Київщині в перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Але це також історія про абʼюзивні стосунки, що мали місце у житті режисерки. Як відбувалось створення складної роботи, чому важливо не боятися просити про допомогу та про рушійну силу кіно-мистецтва як для автора, так і для глядача – у ексклюзивному матеріалі.

“Всі свої виклики я переживаю через кіно, тому кожна складна історія для мене – новий фільм”, – розповідає Анастасія Фалілеєва усміхнено й впевнено. Вона режисерка, що з 16 років професійно працює з анімацією — у своїх фільмах Настя підіймає непрості теми, кожну з яких пропускає крізь власний фільтр. Ми спілкуємось зумом – але екранна відстань абсолютно не заважає Настиній енергії заповнювати простір щирим запалом. “Я померла в Ірпені” – найновіша робота Анастасії, що тільки-но розпочала власну активну фестивальну історію, народилась в час, коли ворог почав знищувати рідну країну. Водночас цей період став випробуванням кохання дівчини – людина, яку вона любила найсильніше, завдала найбільшого болю.

“Я померла в Ірпені” занурює в травму, оперуючи багатозначними метафорами й сюрреалістичними образами. Цей символізм не навмисний чи фіктивний: все в фільмі має документальну основу. “У роботі багато що недосказано або показано дуже мʼяко, – додає режисерка, – Але така стратегія була вибрана тому, що ця стрічка не тільки про стосунки, а й про Ірпінь. Я хотіла показати, що там відбувалось у перші дні повномасштабного вторгнення”.

Ворожі вертольоти, що пролітають над головою, допоки ви 8-му годину стоїте у черзі машин на виїзд з Києва, снаряди, що розриваються зовсім поряд і будинки у вогні – сеттінг “Я померла в Ірпені” змальований і з памʼяті Анастасії, і з документальних фотографій, які дівчина робила на камеру. “Коли в перший день вторгнення ми їхали в Ірпінь, я зняла на відео статую Батьківщина-Мати, – пригадує Настя, – На фоні був дорожний знак із знаком оклику. Я одразу зрозуміла, – раз все йде на дно, єдине, що мені залишається: знімати. Пообіцяла собі: якщо виїду з Ірпеня живою, зроблю про пережите фільм”.

Так і трапилось – але початкова ідея роботи була відмінною від того, що вийшло в результаті. “Я була ображена на батьків свого колишнього хлопця, які вперто не хотіли виїжджати. Нарешті покинувши Ірпінь, за кілька тижнів ми дізнались, що будинок, де ми перебували, згорів. Того ж дня я зробила розкадрування фінальної сцени та зібрала першу презентацію, з якою і поїхала на пітчинг”, – пригадує Настя. Тоді дівчина була впевнена: фільм розповідатиме про ненависть до батьків колишнього хлопця, які не хотіли рятувати ані себе, ані своїх синів, ані її. “Згодом я зрозуміла, що батьки колишнього тут ні до чого, бо я їм фактично ніхто. Те, що мене насправді почало злити – факт, що мій колишній не зробив нічого, аби врятувати нас”.

На пітчингу Настя познайомилась з чеським продюсером, разом вони почали доробляти ідею фільму – але зробити її довершеною все не вдавалось. Точкою нового початку стало розірвання стосунків. Дівчина в істериці зателефонувала продюсеру – той, засміявшись, сказав, що розставання це найкраща подія у її житті та це чудово повпливає на фільм. Але цим змінам передувало довге лікування, робота з психологинею і психіатром, прийом медикаментів і складний період відновлення після виходу з абʼюзивних стосунків. “Я довгий час продовжувала боятись свого колишнього, – відверто ділиться Настя, – В голові постійно виринали слова, які він мені казав: що я все роблю не так, що “у тебе целюліт, а його не має бути до 35 років”, що я йому крила обрізаю…”. Попри все, Настя виплекала фільм – “Я померла в Ірпені” став оповіддю про страждання в стосунках, які мали би приносити спокій та підтримку. “Основна ціль роботи – розповісти дівчатам, які перебувають в абʼюзивних стосунках, що вони можуть з них вийти, – пояснює Анастасія, – На жаль, кожна може потрапити в цю пастку й не помітити. Насилля – це не лише побої чи згвалтування незнайомцем в темному підворітті. Цей спектр набагато ширший і я волію ламати стереотипи щодо цього. В своїх минулих фільмах я теж підіймала некомфортні теми: психічне здоровʼя, депресія, самогубство… Хочу продовжувати це робити”.

Мистецтво може стати одним із маленьких, але вагомих кроків на шляху до зцілення від травми. Саме так і діє стрічка на більшість глядачок: вони підходять до Насті опісля перегляду, діляться своїми історіями та кажуть, що фільм для них був терапевтичним. Закордонна аудиторія, за словами дівчини, також осягнула багатогранність сенсів “Я померла в Ірпені” – на двох показах на фестивалі в Аннесі, які режисерці вдалось відвідати, зал ридав ридма. “Українців історією про окупацію довжиною в 10 днів не здивуєш. А от іноземців – так. Я дуже радію, що таким ненавʼязливим методом вдалося привернути їхню увагу до нас. Мені дуже важливо, щоб за кордоном цей фільм більше сприймався як історія саме про Україну. Хочу, щоб іноземці побачили: ми абсолютно такі ж, як вони, маємо таке ж життя, ті ж проблеми та переживання – але до цього ще додається багатолітня екзистенційна загроза зі сторони Росії”.