Мода

Для усіх, хто має почуття провини: кінокритикиня Лєна Чиченіна

Татаренко Ірина

15 Березня, 2022

Кінокритикиня та журналістка Лєна Чиченіна ділиться власним досвідом та поглядом на почуття провини вцілілого, яке знов ділить українське суспілтсво на табори, що чубляться в соцмережах.

колумністка Марі Клер

Ще готуючись до війни я твердо вирішила, що тікати не буду. Зберігла я цю позицію і коли подруга розбудила мене по телефону словами: «Вставай, почали бомбити». Я дивилася у вікно і бачила, як усе більше людей виносять з дому речі, сідають в машини і вйобують нахер з Бучі.

Слабаки, - подумала я. Слабаки і щурі.

Не втомлююсь нагадувати, що я дуже люблю почуватися кращою за інших. І щоб це підкреслити навіть купила дороге і красівєйше біле пальто, щоб моя охуєнність була максимально справжньою, а не якоють дурною метафорою.

Я дуже люблю своє місто і справді вважаю, що воно найкраще в Україні. Я дуже люблю свою квартиру, обожнюю її прибирати і у різних подорожах дуже сумую. Взяти і кинути це, як остання скотиняка? Ну нє.

І найголовніше - я ж журналістка. Журналістка, яка тікає з місця події - це вже взагалі не голову не лізе.

Потім я почала читати десятки дописів про почуття провини. Ну, думаю, пишіть-пишіть. І пафосно закидала назад своє ще тоді помите і вкладене волосся. Пишіть-пишіть, сцикуни, свої жалюгідні виправдання.

І ось, я героїчно починаю свою професійну діяльність. І майже одразу стається неймовірний інфопривід - наші розбили колону танків. Оооо. Я побігла знімати ці всі рештки, монтувати і писати колегам на "Еспресо", що буду зі страшною силою включатися. Но сталася невеличка неприємність - зник інтернет. І я лишилася зі своїми відяшками сам на сам. У мене в телефоні лежав ексклюзив, але я не могла його нікуди відіслати. Вдалося це зробити лиш за кілька днів.

До мене за коментарями зверталася купа ЗМІ, зокрема закордонних. Але кар‘єра воєнкора заглохла на початках, бо я часто навіть не могла щось відповісти у месенджер. Навколо мене були активні дії, я не боялася бігати вулицями і це знімати, але толку? Я дві години могла спостерігати возню російських військових, які запаркувалися просто під носом. Знімати як вони розбивають магазин, сваряться, витягають напівживого колегу з танку, кидають під будинок і цілу годину мутузять, погрожуючи пістолетом.

Усього цього я не могла нікому розповісти і показати. А згодом і матеріали довелося видаляти, бо чувачки прийшли перевіряти телефони.

Зрештою, я прийняла той факт, що ми усі - у заручниках. А роль заручників - максимально пасивна. Ти просто сидиш, не приносиш жодної користі і чекаєш, коли тебе витягнуть. Ну або починаєш тікати з величезним ризиком для життя. Ти навіть не можеш допомогти людям, які знаходяться поблизу, бо ти про них не знаєш. Вже після евакуації мені почали приходити повідомлення, що у підвалі без води і їжі знаходяться люди. Це було геть поряд і ми могли їх забрати.

Разом із тим, мої друзі, які виїхали, стали моєю рятівною паличкою. Шерстили інформацію про евакуацію, слали мені новини, блокували фб-акаунт, пропонували житло. Це були люди, які могли щось робити і робили. Вони приносили користь, а не я. Усі ті, хто дременув з гарячих точок і мучились почуттям провини, допомагали нам, героїчним мудилам, виживати.

Щоправда, стосовно Бучі є специфічний момент. Відносто безпечно можна було виїхати хіба у перші півдня. Далі краще було нікуди не рипатися.

Висновок.