Для усіх, хто має почуття провини: кінокритикиня Лєна Чиченіна

Кінокритикиня та журналістка Лєна Чиченіна ділиться власним досвідом та поглядом на почуття провини вцілілого, яке знов ділить українське суспілтсво на табори, що чубляться в соцмережах.

Ще готуючись до війни я твердо вирішила, що тікати не буду. Зберігла я цю позицію і коли подруга розбудила мене по телефону словами: «Вставай, почали бомбити». Я дивилася у вікно і бачила, як усе більше людей виносять з дому речі, сідають в машини і вйобують нахер з Бучі.

Слабаки, — подумала я. Слабаки і щурі.

Не втомлююсь нагадувати, що я дуже люблю почуватися кращою за інших. І щоб це підкреслити навіть купила дороге і красівєйше біле пальто, щоб моя охуєнність була максимально справжньою, а не якоють дурною метафорою.

Я дуже люблю своє місто і справді вважаю, що воно найкраще в Україні. Я дуже люблю свою квартиру, обожнюю її прибирати і у різних подорожах дуже сумую. Взяти і кинути це, як остання скотиняка? Ну нє.

І найголовніше — я ж журналістка. Журналістка, яка тікає з місця події — це вже взагалі не голову не лізе.

Потім я почала читати десятки дописів про почуття провини. Ну, думаю, пишіть-пишіть. І пафосно закидала назад своє ще тоді помите і вкладене волосся. Пишіть-пишіть, сцикуни, свої жалюгідні виправдання.

І ось, я героїчно починаю свою професійну діяльність. І майже одразу стається неймовірний інфопривід — наші розбили колону танків. Оооо. Я побігла знімати ці всі рештки, монтувати і писати колегам на «Еспресо», що буду зі страшною силою включатися. Но сталася невеличка неприємність — зник інтернет. І я лишилася зі своїми відяшками сам на сам. У мене в телефоні лежав ексклюзив, але я не могла його нікуди відіслати. Вдалося це зробити лиш за кілька днів.

До мене за коментарями зверталася купа ЗМІ, зокрема закордонних. Але кар‘єра воєнкора заглохла на початках, бо я часто навіть не могла щось відповісти у месенджер. Навколо мене були активні дії, я не боялася бігати вулицями і це знімати, але толку? Я дві години могла спостерігати возню російських військових, які запаркувалися просто під носом. Знімати як вони розбивають магазин, сваряться, витягають напівживого колегу з танку, кидають під будинок і цілу годину мутузять, погрожуючи пістолетом.

Усього цього я не могла нікому розповісти і показати. А згодом і матеріали довелося видаляти, бо чувачки прийшли перевіряти телефони.

Зрештою, я прийняла той факт, що ми усі — у заручниках. А роль заручників — максимально пасивна. Ти просто сидиш, не приносиш жодної користі і чекаєш, коли тебе витягнуть. Ну або починаєш тікати з величезним ризиком для життя. Ти навіть не можеш допомогти людям, які знаходяться поблизу, бо ти про них не знаєш. Вже після евакуації мені почали приходити повідомлення, що у підвалі без води і їжі знаходяться люди. Це було геть поряд і ми могли їх забрати.

Разом із тим, мої друзі, які виїхали, стали моєю рятівною паличкою. Шерстили інформацію про евакуацію, слали мені новини, блокували фб-акаунт, пропонували житло. Це були люди, які могли щось робити і робили. Вони приносили користь, а не я. Усі ті, хто дременув з гарячих точок і мучились почуттям провини, допомагали нам, героїчним мудилам, виживати.

Щоправда, стосовно Бучі є специфічний момент. Відносто безпечно можна було виїхати хіба у перші півдня. Далі краще було нікуди не рипатися.

Висновок.

Війна, як і будь-яка екстремальна ситуація, потребує правильного балансу прагматичного і романтичного.

Перебереш із першим — справді будеш падлюкою. Перебереш із другим — сидітимеш у своєму білому пальті в підвалі і намагатимешся відправити бодай смс.

Шановні власники почуття провини, чекайте на мої поради. Як не стати для нас, героїв-заручників, ще тяжчим тягарем, ніж орки.

Photo by Dainis Graveris on Unsplash