Small Talk: генеральний директор «Молодості» Андрій Халпахчі про кінофестиваль та фільми, які змінюють життя

Вже сьогодні стартує 52-й Київський міжнародний кінофестиваль "Молодість", який триватиме до 29 жовтня. У програмі будуть представлені як ретроспектива класичних голлівудських кінокартин, так і українські прем'єри переможців міжнародних кінофестивалів. Генеральний директор «Молодості» Андрій Халпахчі розповів про цьогорічний фестиваль та фільми, які змінюють життя та закохують в кіно.

Фестивалі з історією, а цього року «Молодість» відзначає своє 52-гу річницю, мають формат, який наслідують. В тім, активно реагують на запити суспільства. Наприклад, віднедавна в коло уваги Канн потрапили серіали, і їм присвячена ціла секція. Розкажіть, про зміни та сталість кінофестивалю цього року.

Ми залишили головний конкурс з тією формулою, коли на фестивалі презентували студентські роботи. Хоча, наприклад, перші роки ми поділяли у короткому метрі документальні, анімаційні та ігрові. І робили ігрові кожного року, а анімаційні та документальні через рік. Зараз так теж стало, раніше на тому ж Каннському фестивалі документальні повнометражні картини в головний конкурс не включали, зараз включають — і анімаційні, і документальні. І ось ми цю секцію звели разом.

Далі у нас з’явився Національний конкурс короткого метру. Зараз ми проводимо за кордоном (і вже домовились це продовжувати) Національний конкурс повного метру. Бо такого національного фестивалю як в Польщі, наприклад, Чехії, інший країнах, в Україні нема.

У нас існувала секція ЛГБТ-фільмів “Сонячний зайчик” (Sunny Bunny), цього року ми провели його окремим фестивалем. І подивимося як буде в майбутньому, бо “Молодість” розростається і глядача не вистачає на таку величезну програму. Будемо, мабуть, робити цю частину окремо.

Додається індустріальна платформа, конкурс проєктів на копродукцію, в тому числі в Україні. Безумовно, десь з’являться і серіали. Хоча для мене, все ж таки, телевізійне кіно і кіно — це різні речі. Я не все вітаю, що з’являється і в Каннах, і у Венеції, і у Берліні. У нас була ідея присвятити один день показу серіалів. Наприклад, ми хотіли показати популярний серіал «Брехливе життя дорослих» за романом Єлени Ферранте, це робили навіть на кінофестивалі у Роттердамі. Але потім відмовилися від цієї ідеї. Думаю, що з часом ще повернемося до цієї ідеї.

Ви вже знайомі з програмою фестивалю? Є фільми, які ви очікуєте з особливою цікавістю?

Це традиційне питання, яке я не дуже люблю. Колись я відповідав як моя бабуся, у якої троє дітей, і вона казала: «Будь-який палець відріжеш, буде боляче, бо всі любиш однаково». (Усміхається.) Але “Молодість” формується колективом, над програмою працює великий колектив. У мене бувають суперечки з моїми молодими колегами. Бо я бачу, що у цьому фільмі «цей велосипед вже давно вигаданий», а їм здається, що це новаторство… Але спільно ми знаходимо вихід, з рештою, у глядачів різні смаки. Тому я вважаю, що наша програма різноманітна, й кожен глядач зможе знайти «своє» кіно.

Раніше найбільш популярною була секція “Фестиваль Фестивалів”. Але ці фільми раніше чи пізніше вийдуть у прокат, на відміну від студентських робіт, до яких є великий інтерес. Є секція, присвячена кінокласиці. Наприклад, цього року «Молодість» відкриватиме фільм “Ромео і Джульєтта” на честь 100-річного ювілею режисера картини Франко Дзефіреллі. Цього року пішов у засвіти великий іспанський режисер Карлос Саура, і ми покажемо один із його класичних фільмів. Взагалі, цього року ми зробили фокус на іспанському кінематографі, який останніми роками стає все цікавішим і цікавішим.

Сьогодні є великий запит глядачів на сучасне українське кіно. Картини “Довбуш”, “Памфір”, “Мавка” мали рекордні показники для українського прокату. Я завжди заздрив тому, як поляки ставляться до кіно: чекають на прем’єри, відвідують їх, обговорюють. Наш глядач багато років ігнорував відчизняне кіно, та нарешті ситуація змінюється. Безумовно, не тільки через патріотизм, зросла якість українського кіно.

Є ціла секція фільмів для дітей та підлітків. Як було прийнято рішення, присвятити цілу секцію саме цій аудиторії, бо фільми для підлітків – це дуже тонка та складна історія?

Вже понад 10 років ми робимо цю програму. Мені здається, це дуже важливо, бо в цій царині ми також втрачаємо нашого глядача. Молодь дивиться дешеві бойовики, діти примітивні мультяшки. І тому хотілося звернути їхню увагу, що є кіно, яке  зацікавить їх сюжетом, змусить задуматися і це справді значно краще за якісь бульбашки з YouTube, що миготять на екрані. Наша завдання — формувати гарний смак в дитини. 

Ця програма не дуже велика, включає  7-8 фільмів. Її формують наші представники відбіркової комісії. Іноді просимо дітей подивитися якийсь фільм, щоб оцінити їхнє сприйняття.

Який фільм, переглянутий вами-підлітком найбільше вплинув на вас?

Я був кіноманом, тому я значно раніше починав і читати, і дивитися кіно. Цього року ми покажемо фільм “Все про Єву” Джозефа Манкевича, американського режисера, який мав українське коріння. Я подивився цей фільм рокіу у 10. Він страшенно вразив мене, особливо гра Бетті Дейвіс. З того часу я не переглядав його. Боюся втратити оце перше враження підлітка. (Усміхається.)

Перший раз в кіно я потрапив у кінотеатр “Київ”, коли мені було приблизно три з половиною роки, мене повів батько. Тоді було багато «трофейних» фільмів: на початку 50-х, після війни виходило багато мюзиклів. Ми потрапили на подвійний сеанс Діснея “Білосніжка” і “Бембі”. Враження були несамовиті: екран, кольорове кіно! Мама з раннього віку брала мене з собою в кіно, як і тато на якісь дорослі фільми. Пам’ятаю як мамина приятелька обурювалася: «Як можна повести дитину на такий фільм?!». Натомість, я був дуже вдячний батькам, що вони брали мене.

«Кіновсеядність» в мене з’явилася з 10-ти років — я ходив на все, крутив носом лише на індійське та арабське (єгипетське) кіно, бо воно було надто примітивне. Але десь у 14-15 років в мене вже почав формуватися смак. І режисери, і фільми, які я тоді переглянув стали для мене найулюбленішими. Це були фільми “Попіл та діаманти” Анджея Вайди, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, “Сунична поляна” Інгмара Бергмана, “Рашьомон” Акіри Куросави. І ще “Рокко та його брати” Лукіно Вісконті. Багато фільмів з цього списку я передивлявся. “Рокко та його брати” — кілька разів, бо ми показували його в нашій програмі італійської класики. В цьому ж віці я повів страшу доньку на «Роккі» і дуже тішився, що вона залишилася під таким самим сильним враженнм від стрічки, як і я свого часу. 

Зараз вийшло багато фільмів, в центрі яких україно-російська війна. Частково ці фільми розраховані на іноземного глядача… Але в цьому й проблема, що переважна більшість іноземців поза контекстом причин війни. На вашу думку, який із створених на сьогодні фільмів – найвдалішій та найзрозуміліший для іноземного глядача про війну в Україні.

Здебільшого це документальні фільми. Щоб зробити зробити фільм про війну в ігровому жанрі, потрібна певна відстань. Про Другу світову війну фільми почали виходити значно пізніше після її закінчення. Ще пізніше почал з’явилися комедії про війну, на кшталт, “Бабетта йде на війну” з Бріджіт Бардо чи “Разиня” з Де Фюнесом і Бурвілем. Я впевнений, що з’являться чудові комедії і про цю війну — про ромів з трактором, які вкрали танк, про жінку, яка збила дрон банкою помідорів. Але для цього потрібен час, аби над цим сміятися. Є фільм про російсько-українську війну, який рознесли в пух і прах — «Юрик», його показували на телебаченні. Режисерові та команді почали дорікати, що в Маріуполі все було не так, що все показано занадто спрощено… А я хочу захистити цей фільм, бо він зовсім непоганий. Знаю, що команда зараз доробляє цей фільм. І вірю, що все вийде. Але мені прикро, що здебільшого люди критикують фільм, не дивившись його.

Багато з’явилося документальних фільмів про війну. Дуже гарний фільм “Звідки куди” польського режисера Мачека Хамели. Мачек сам працював волонтером, він вивозив людей з гарячих точок, організовував для них евакуаційний коридор до Польщу. Для мене, він герой. Його фільм чудовий, зроблений дуже аскетично. Мачек не показує жахів війни, але йому вдалося передати внутрішній біль простих людей на фоні війни. Як на мене, це найкращий фільм з поміж документального кіно про цю війну. Хоча, я ще не бачив фільм “20 днів у Маріуполі”.

Який антивоєнний твір ви вважаєте геніальним, таким який змінив суспільство?

Звісно вражали фільми про Голокост, які виходили після Другої світової війни. Перші хроніки після Нюрнберзького процесу, коли світ збагнув, що це взагалі було — фашизм. Так і ми побачили щось про жахи сталінізму значно пізніше. Але нагадування — воно необхідно. І коли виникає питання про те, чи потрібні фільми про Другу світову війну, то я кажу, що потрібні. Бо світ має пам’ятати про цю велику трагедію. Як і фільми про Голодомор, які почали з’являтися на початку 2000-х років. Хоча, перший ще за часів перебудови створив Лесь Янчук ще на початку 90-х — “Голод”, хороший фільм.

Ще один хороший фільм про Другу світову війну — “Корчак” Анджея Вайди, який я значно більше люблю, ніж “Піаніст” Романа Поланського. “Летять журавлі” Калатозова — кожного разу щемить серце, коли його повторюють на екрані.