В Україні вийшло декілька ґрунтовних праць на тему історії жіночого руху, і сподіваємося, що вийде ще більше. А от в жанрі коміксу про український фемінізм зовсім скоро можна буде почитати вперше у книзі «Короткої історії українського фемінізму» видавництва "Видавництво". Про ідею та реалізацію незвичайного проєкту розповіли автор ідеї - перекладач та письменник Ілля Стронґовський та автор тексту - експерт з гендерної політики Микола Ябченко.
Хто на вашу думку зробив найбільший вклад в розвиток українського фемінізму?
Микола: Важко виокремити окрему особистість. Значну частину всіх цих жінок ми згадали в коміксі. На мою думку зараз в Україні розвиток фемінізму на тому етапі, коли рух важливіший за окремі імена (хай навіть і «зіркові»). Але якщо все ж потрібно назвати певні імена, то я би згадав Людмилу Смоляр та Марту Богачевську-Хом’як, які фіксували історію розвитку жіночого руху, а відтак і українського фемінізму. Без знання історії, нам буде легко закидати про те, що все це «імпортне» та «непритаманне». Пані Людмила та пані Марта зробили надзвичайно важливу роботу, але їхні нариси не охоплюють сучасний період і тому ми хотіли би, щоб наша книга спонукала українських історикинь до написання такої ж книги про сучасниць, поки всі свідчення і свідки у нас перед очима. Адже зрозуміло, що комікс це не академічне видання і не замінить серйозних історичних робіт.
Яку подію минулого ви вважаєте найважливішою для розвитку українського фемінізму?
Ілля: Найважливішою подією минулого, безумовно, є незалежність України. Бодай щоби український фемінізм мав змогу відбуватися. Ну а з найсвіжішого це, звісно, ратифікація Стамбульської конвенції. Тепер мені мріється про якнайширшу її імплементацію а там уже і (закочує очі, подумки перелічує). (Усміхається.)
Микола: Можу помилятися, але на мою думку це створення Союзу Українок, адже як організація вони зробили надзвичайно багато, значно більше аніж сукупність окремих жінок. З очікуваних подій була ратифікація Стамбульської конвенції і на щастя це вже відбулося. Взагалі ця історія з ратифікацією дуже знакова. Жіночий рух в Україні доволі строкатий (як і всюди) і Стамбульська конвенція стала тим спільним знаменником, який об’єднав навіть тих, хто знаходяться на протилежних позиціях. Дуже сподіваюся, що це відчуття дієвості запам’ятається учасницям жіночого руху і вони й надалі фокусуватимуться на тому, що об’єднує і так зможуть досягати більшого.
Який гендерний стереотип вам надокучив найбільше?
Ілля: Про те, що світ накриється розкішницею, якщо більшість у владі всіх рівнів віддати жінкам. Куди цивілізацію довели чоловіки, яким належала абсолютна влада майже всюди і майже завжди ми бачимо. Власне те, як планета виглядає зараз, із уже незворотніми кліматичними змінами, диктаторським абсолютизмом і печерними пережитками і є найбільш об’ємним портретом токсичної маскулінности з усіма її комплексами і вадами. Я дуже хочу видимости жінок на всіх рівнях і реальної влади жінок. Бодай для того, щоб чоловіки в сукнях не вирішували що робити з жіночими тілами. Досягти цього і лишити на пару тисяч років, глянути що вийде. Тоді уже і порівнювати патріархат з матріархатом.
Микола: Про те, що є жіночі і чоловічі професії. Це з дитинства впливає на розвиток дітей – дозвілля, захоплення, що в результаті призводить до вибору неулюбленої але «жіночої» або «чоловічої» професії. І замість захоплених своєю справою професіоналок та професіоналів ми отримуємо посередність, яка ходить на роботу з 9 до 18. Потрібно ламати стереотипи, показувати жінок в так званих «нестандартних» професіях, вводити позитивні заходи для заохочення дівчат. Наприклад один знайомий мені клуб дзюдо запрошував свого часу дівчат займатися абсолютно безкоштовно. Це чудовий підхід!
Як виникла ідея створення книги «Коротка історія українського фемінізму» та така цікава незвична подача у вигляді коміксу?
Микола: Перша версія писалася за 3 місяці, з яких місяць пішов на напрацювання фактажу, а десь два на безпосередньо створення коміксу. Після чого ми взяли паузу, щоб трошки відійти від цього дуже динамічного процесу і подивитися свіжим оком, що ми упустили (насправді через обмежений обсяг ми багато чого упустили, але є певні постаті і події, які пропускати було категорично не можливо).
Ілля: Як приватна особа я багато років виступаю за реалізацію прав і свобод, які наближають нас до цивілізованішого суспільства. В українських реаліях, зокрема, це означає постійні баталії за найменші зрушення. На будь-яке питання дуже різним опонентам доводиться відповідати одне й те саме, оскільки «прихильники традиційних цінностей» неспроможні на нелінійну логіку і, приміром, весь спектр закидів до лґбт чи фемінізму вкладається у них в півдесятка завчених фраз, які нескінченно повторюються по колу. Так, наприклад, в усіх дискусіях, назвімо це так, про фемінізм, буде питання «Навіщо ви тягнете сюди чужу нам ідеологію?» І мені то не давало спокою, ну як «чужа», 150 років тому уже ці ідеї в нас висловлювалися, це достатньо для запису в традицію? Але щоб стисло і обґрунтовано відповідати на однотипні питання, мусить бути небанальна подача, яка легко запам’ятовуватиметься і буде доступною для сприйняття. На жаль більшість сучасної літератури про фемінізм вимагає, щонайменше, академічної полиці. Цифровий контент численних, на щастя, сайтів, сильно доступніший для розуміння, але на папір його поки не поспішають переносити. Початковий задум для цього мальописа був “взяти хорошу книжку про історію українського фемінізму і зробити з неї комікс”. Але виявилося, що такої книжки поки нема, і Микола Ябченко блискуче написав короткий переказ академічного тому, який, вірю, з’явиться в майбутньому. Ну тобто всі майбутні “Історії українського фемінізму” будуть приречені ставати розширеними конспектами нашого мальопису. Це дуже відповідально і трохи смішно.
Технічно від задуму до першої версії втілення минуло півроку і це десь вдвічі менше за мінімально потрібний час. Нам пощастило бути відібраними в програму УІК до 30-річчя України, але вона передбачала украй жорсткі дедлайни, в які наші надзвичайні художники Юлія Вус та Іван Кипібіда заледве вписалися, а Лілія Омельяненко забезпечила втілення проєкту загалом. Після здачі першої версії в бібліотеки ми взяли трохи часу на відпочинок, аж тут повномасштабна війна і терміни допрацювання довелося кількаразово переносити. Ну але чекання було того варте.
Як погоджувалися ілюстрації до книги?
Ілля: З Іваном ми уже працювали кілька разів – не як коміксистом, правда, а як ілюстратором, та все ж ми знали чого очікувати і як досягти бажаного результату. Всі скетчі ми погоджували максимально оперативно, а в процесі фіналізації ілюстрації ще підкидали ідей як додати дотепних деталей. Різних ідей було багато і ми всіляко заохочували синергію команди, щоби жарти були доречними і дотепними, мальописи взагалі дуже синергетичне мистецтво, навіть мінімальний внесок кожного здатен драматично покращити результат. Суто технічно, гадаю, найбільше часу і зусиль забрала обкладинка і орнаментальні елементи. У нас обкладинка пародіює оправу Історії України Михайла Грушевського https://pbs.twimg.com/media/DboDpsnWsAAhX66?format=jpg&name=4096×4096 і ми дуже старалися, щоб вийшло достатньо схоже і водночас нічого не дублювати.
Микола: Я вперше працював над коміксом, тому мені майже все подобалося. Що й не дивно, адже коли твої рядки маленьких чорненьких літер перетворюються на цілий світ – це зачаровує. А от Ілля, як людина досвідчена в жанрі, мав багато ідей та порад, які зробили цей комікс значно потужнішим. Наприклад, абсолютно «службова» сцена з Сімоною де Бовуар в кафе, яка була потрібна для введення персонажів в комікс, стала значно цікавішою завдяки телефону у вигляді омару. Таким чином окрім візуально привабливішої картинки ми ще й привнесли Сальвадора Далі в нашу історію.
Який антивоєнний твір ви вважаєте шедевром?
Микола: Вже багато років мій улюблений твір «Пастка-22» Джозефа Геллера. Є прекрасний український переклад, декілька років тому зняли мінісеріал з Джорджем Клуні – він теж чудовий. Книга про абсурдність війни, військових правил – сама назва стала знаковою. «Пастка-22» у книзі означає, що пілот може бути звільнений від необхідності літати, якщо він божевільний, але для цього він сам має попросити про перевірку себе на божевілля. А той хто намагається ініціювати перевірку, щоб уникнути польотів, демонструє тим самим жагу до життя, а відтак не може бути визнаний божевільним. Прекрасна книга — рекомендую.
Ілля: Щиро кажучи я максимально індиферентний до творів воєнної тематики, найкращі з яких, звісно, антивоєнні і vice versa. Намагання підсумувати їхні ідеї і метафори приводять до переліку банальностей: війна це страшно, ніхто не має воювати, страждають невинні, виживання залежить від сліпої удачі, а не особистих якостей. Комусь вдається подати ці концепти цікаво, і я таким чином міг би радити те, що найближче особисто мені – «Мауса» Арта Шпіґельмана і «Зона безпеки Ґоражде» та «Палестину» Джо Сакко. Графічна проза про не найкращих людей в чи не найгірших обставинах.
І я дуже чекаю тої творчости, яка продовжує з’являтися у нас внаслідок війни з росією. Можливо серед них з’явиться саме той, про який ви питали.
Читайте також: SMALL TALK: ХУДОЖНИЦЯ АЛЕВТИНА КАХІДЗЕ У ПРОЄКТІ RUSSIAN INVASION TO UKRAINE ПОРІВНЮЄ ЛЮДЕЙ ТА РОСЛИНИ
