UA
    RU

    Small Talk: Олеся Геращенко (Шамбур), культурологиня про книгу «(Не)свідоме мистецтво. Художні рефлексії. Україна після 2013»

    Редагувати переклад

    Книга «(Не)свідоме мистецтво. Художні рефлексії. Україна після 2013», що вийшла у видавництві «Основи» — це робота Олесі Геращенко (Шамбур), дослідниці, медіаторки та культурологині, про творчий відгук сучасної художньої спільноти на події в Україні під час Революції Гідності та війни з росією (до повномасштабного вторгнення) та роль мистецтва та митців у конфліктному середовищі. Олеся Геращенко (Шамбур) розповіла про ідею створення книги, виклики, які постали перед сучасними митцями та силу антивоєнних творів для Small Talk.


    Олеся Геращенко

    Для кого була створена ця книга? Та як виникла ідея її створення?


    Понад десять років я займаюся медіацією – виступаю для людей, які знаходяться у конфліктних відносинах, посередником для вирішення спільних спірних питань. Це те, що я вмію найкраще. На початку 2014 року, коли російська військова агресія підняла в Україні високу хвилю волонтерства, кожна людина, яка хотіла сприяти перемозі, замислювалась, що вона вміє, що вона може віддати своїй країні. Я могла запропонувати суспільству, на той час поляризованому за ознакою «Майдан – Антимайдан», допомогу у вибудовуванні порозуміння, щоб консолідуватися перед викликами, які перед нами постали. Отже, я долучилася до роботи когорти упорядників суспільних діалогів, спрямованих на гуртування громад. Настав момент, коли багато хто з моїх колег, і я так само, стикнулися з проблемою залучення учасників до діалогу – ескалація подій на фронті, природнім чином, розділила людей за ознакою «свій-чужий», нібито не залишивши простору для обговорення, «сірої» зони. Але, водночас, питання адаптації тимчасово переміщених осіб у нових громадах, акомодація ветеранів, які повернулися додому з досвідом, який їм, їх родинам і усьому нашому суспільству незабарно осягати – все це потребувало локального обговорення.

    Шукаючи нові підходи, я з’ясувала, що кінопоказ документальної стрічки, з подальшим її обговоренням, або відкриття художної виставки суттєво допомагає залучити громаду до осмислення складних питань. Отримавши враження, у певному сенсі, спільні, люди вже мають загальне тло для дискусії, у них виникає бажання обмінятись думками стосовно побаченого, і поступово вони стають готові для діалогу і на чутливі суспільні теми. Я побачила перспективу у концептуалізації ролі образотворчого мистецтва у межах теорії і, особливо, практики роботи у конфліктному середовищі, та розпочала наукове дослідження цього питання. Вивчивши думки і досвід медіаторів, які працюють з громадами, поставивши «художний» експеримент за участі активної молоді, я усвідомила, що маю доволі туманне уявлення щодо того, що самі митці думають стосовно потенціалу свого мистецтва дати відповідь на виклики сьогодення. Так народилась ідея цієї книги.

    А якою книжка здійснилася – питання геть окреме. Як каже моя наукова керівниця, якщо від дослідницької пропозиції до захисту тема твоєї дисертації не змінилася, ти погано виконала свою роботу. (Усміхається.) Отже після попередніх розмов с художницями і художниками, видавцями, куратор(-к-)ами я значно розширила коло своїх питань. Ми дослідили питання художньої реакції на нашу найближчу минувшину, місця українського мистецтва у світовому масштабі, соціальної ролі художника. Книга повнозначно існує на різних рівнях прочитання: на рівні художнього образу, мистецької рефлексії та документальних свідчень. Відтак буде цікавою для найширшого читацького кола: когось вона привабить як зібрання найактуальнішого сучасного українського мистецтва, когось — як антропологічні досліди художнього середовища напередодні повномасштабного російського вторгнення. Так чи інакше,  книга демонструє, що соціально ангажовані митці/-кині працюють, бо розуміють піковість ситуації, але навіть ті художники/-ці, які в інтерв’ю стверджували, що не звертаються до теми війни, у своїх роботах несвідомо демонстрували громадську свідомість. Саме ця зона осмисленого й неосмисленого художнього впливу становить простір книжки.


    «(Не)свідоме мистецтво. Художні рефлексії. Україна після 2013»

    «(Не)свідоме мистецтво. Художні рефлексії. Україна після 2013»  4

    Чи знайшли ви відповіді на запитання, які ставили перед собою, починаючи роботу над нею? 



    Книга є збіркою понад п’ятдесяти інтерв’ю представників українського мистецького середовища. Я ставила учасницям та учасникам проекту одні й ті самі питання. І, на щастя, отримувала відповіді, і то такі, що займали мою душу на рівнях, про наявність яких я навіть не здогадувалася. Для мене принципово важливо було почути відповіді із різних куточків нашої країни. У книзі представлені художні школи багатьох регіонів України – від Києва та Харкова, від Чернівців та Дніпра, від Львову та Одеси до тимчасово окупованих Криму, Донецьку та Луганську. Деяких визначних художників мені не вдалося залучити до участі, але ми обговорили на сторінках книги їх доробок з куратор(-к-)ами та мистецтвознав(-и-)цями, тому як авторка я відчуваю, що вдалося у книзі представити певну повноту  і широту огляду, відповідно до задуму.  Головне, що я зрозуміла і що мене наснажило – це те що ми, як спільнота, не втратили спроможності обговорювати складне та болісне! Це, на мій погляд, робить усіх нас не просто сильнішими, а й непереможними!

    Які нові запитання виникли у вас після закінчення роботи над книгою?


    Книга торкається теми художнього осмислення періоду від Революції Гідності до повномасштабного російського вторгнення. Думаю, як змінилися б і чи змінилися б відповіді учасників, якби я ставила свої питання сьогодні. Поки що роблю собі примітки, формулюю питання та збираю матеріали для другого тому, який, сподіваюсь, буде написаний вже після нашої перемоги.

    Про роль мистецтва у суспільстві багато сперечаються. Якою бачите її ви? Які завдання перед митцями у воєнний час?

    Маючи певний культурологічний бекграунд, я чудово розуміла недолугість питання, щодо того, що мистецтво щось «винно» суспільству. Для людини мистецтва воно має неподобний, навіть нахабний присмак. Але поставити його я мала, тому що відчуваю, що мистецтво-таки має свою роль і функцію у суспільному процесі, її цікаво, можливо, навіть художникам було осмислити.


    Оскільки мистецтво поєднує в собі колективний наратив, який передбачає свідчення про страждання, втрату, конфлікт і дискримінацію, воно має творчий потенціал до виявлення й загоєння травм, а також трансформативну силу для налагодження стосунків, надаючи можливість найслабшим бути почутими. Соціально ангажоване мистецтво спроможне формувати у глядачів нову свідомість та має потенціал змінити реальність, межі якої міститимуть пам’ять про війну та осмислення миру як цінності.

    Художник (-ця) у цьому процесі може виступати, наприклад, свідком подій, документуючи довколишню дійсність, або створювати емоційні художні роботи, які дають нам змогу побачити власний біль і розпач.

    Художня візуалізація найболючіших емоцій, які об’єднують багатьох людей, може втамувати біль, уникаючи ретравматизації, бо «оживляє» пережите в іншому, художньому контексті

    Насправді, чи не кожний учасник (-ця) проекту запропонували мені своє бачення ролі художника у соціальному процесі. Так і у воєнний час художник(-ця) може ставити перед собою різні творчі завдання, але я вбачаю головним одне, і воно не відрізняється за суттю від завдання, яке стоїть перед кожним (-ною) – залишатися живим, наближаючи нашу перемогу.

    «(Не)свідоме мистецтво. Художні рефлексії. Україна після 2013» 5

    «(Не)свідоме мистецтво. Художні рефлексії. Україна після 2013» 2

    За ким з українських авторів ви спостерігаєте зараз?

    З особливим відчуттям і, варто сказати, з глибшим розумінням спостерігаю зараз за творчими відгуками своїх респондентів (-ток), маючи на увазі також і те, що найбільш вражаючі роботи наших митців і мисткинь – попереду. На моє переконання, високе мистецтво потребує певної «відстані», осмислення. Думаю, років через десять ми побачимо шедевральні роботи, появу яких спричинять трагічні події сьогодення.

    Якщо в цілому спробувати проаналізувати їхні дії. Митці реагують по-різному на війну?

    Хтось документує події, знаходячись безпосередньо на передовій, веде художні щоденники, хтось стає частиною руху опору на тимчасово окупованих територіях — ризикуючи життям розміщує у місцевому просторі плакати та графіті, даючи людям знак, що вони не самі. Хтось їде на міжнародну резиденцію або готує виставку за кордоном, промотуючи Україну, допомагаючи тримати тему війни в нашій країні на світовому порядку денному. Хтось день у день створює мотивуючі роботи для соціальних мереж, аби підтримати бойовий дух українців або кмітливо та винахідливо художньо відповідає на фейки та пересмикування, і це на рівні образу працює краще за тисячу слів. Хтось відчуває творче «заціпеніння» у зв’язку із жахіттями, які нас спіткали. Ми всі реагуємо на війну у відповідності до нашого світогляду, психотипу, потенціалу. Митці – також люди.

    Який антивоєнний твір ви вважаєте геніальним?

    Думаю, найпоширенішою відповіддю на це питання могла би бути «Герніка» Пікассо.

    «Герніка» Пікассо стала глобальним символом протесту проти будь-яких війн. Її значення та сила підтвердилися у 2003 році в будівлі ООН. Вона висіла на стіні кімнати, де на її тлі відбувалися виступи перед пресою. Переконливість антивоєнного шедевра спонукала адмінінстрацію накрити репродукцію ковдрою підчас виступу держсекретаря Коліна Пауелла, який розповідав про необхідність війни в Іраку.

    І при цьому, маючи можливість висловити свою власну думку, я би зазначила, що у цілому світова культурна спадщина надмірно наповнена символами, які уособлюють війну та її похідні.Але ж найбільший потенціал до посилення позиції консенсусу в суспільних дискурсах і позиції миру в системі цінностей громади мають як раз візуальні роботи, інспіровані естетикою миру! Саме вони формують у суспільній свідомості так званий сукупний досвід миру, до якого ми свідомо чи несвідомо починаємо прагнути. І в цьому сенсі, геніальним я би назвала триптих Федора Кричевського «Життя» (1925-27), який складається з трьох частин: «Любов», «Сім’я» і «Повернення». У цьому художньому і, деякою мірою, філософському шедеврі, на мій погляд, всі три частини об’єднанні загальною ідеєю любові, як життєвої квінтесенції. На кожному етапі життя, в умовах щастя та біди, любов тримає нас купи і надає стійкості навіть у руйнівних обставинах. Я бачу всеперемагаючу велич, красу і моральну силу людей. Я бачу жахливі наслідки війни і, водночас, прекрасні принади миру. Думаю, що це гостре відчуття, яке ранить і гоїть водночас, є найбільш сильним рушієм і мірою життя.

    «(Не)свідоме мистецтво. Художні рефлексії. Україна після 2013» 3

    Фото: з архіву Олесі Геращенко (Шамбур); надані видавництвом «Основи».

    Читайте також: SMALL TALK: ЛЮСІЯ БОНДАР, МЕДІАМЕНЕДЖЕРКА І ВИДАВЧИНЯ, АВТОРКА THE BEAUTY OF UKRAINE

    Статьи по теме