«Я була маленькою, змученою, з опухлими ногами»: спогади очевидиці Голодомору 

Ця трагедія не має терміну давності, а наслідки Голодомору українці відчувають досі. Команда журналу Marie Claire Ukraine вирішила оприлюднити інтерв’ю, в якому очевидиця цієї трагедії, пані Вацлава Станкевич (дівоче прізвище Космінська), детально розповідає про той жах, який пережила наша країна у 1930-х роках. Ми свідомо не публікували ці матеріали у День пам'яті жертв голодоморів, пам’ять про сталінський терор не має бути обмежена датами роковин. 

У 1932 і 1933 роках радянську Україну охопив катастрофічний голод, до якого призвели свідомі дії керівництва Радянського Союзу на чолі зі Сталіним. Оголосивши наприкінці 1920-х років курс на суцільну колективізацію, кремлівські вожді наштовхнулися на опір українського селянства.

Приречені на голодну смерть. Фото Александра Вінербергера.

Відомо про майже 4 тис. масових виступів  проти колективізації, грабіжницької політики оподаткування та більшовицького терору, що прокотилися Україною на зламі 1920-1930-х років. Добре усвідомлюючи небезпеку бунтів та повстань і не бажаючи втратити Україну, кремль вдався до жорстоких дій. І під виглядом здавання хліба державі, почав реалізовувати свій нищівний задум. Для України було встановлено заздалегідь нереальний план хлібоздачі — 356 млн пудів. І коли його не вдалося виконати, розпочалося повне вилучення всіх запасів зерна в населення та конфіскація інших харчів і майна під виглядом штрафів за невиконання плану.

Озброєні буксирні бригади заходили в селянські двори й забирали все їстівне: картоплю, буряки, квасолю, горох, а також відбирали худобу. Водночас режим перекрив усі шляхи порятунку — українцям було заборонено виїжджати до міст, росії, білорусі та інших країн в пошуках їжі. У результаті масового штучного голоду, який згодом отримав назву «Голодомор» і був визнаний геноцидом українського народу, на території України було знищено мільйони людей.

Вацлава Станкевич. 18 років.

«Хочу розповісти вам про те, що все ще лежить на моєму серці»

Інтерв’ю було записане в січні 2008 року. На момент запису пані Вацлаві Станкевич було 84 роки. Саме тоді вона звернулася до журналістки Ядвіги Ярової з проханням записати її історію.

«Я стара і хвора жінка, скільки мені залишилося жити, знає тільки Господь Бог. Ось чому я хочу розповісти вам про те, що все ще лежить на моєму серці».

Вацлава Станкевич. 45 років.

Батько Вацлави Юзеф Космінський походив із давнього шляхетсько-дворянського роду Кузьминських герба Яструбець. У гербовнику Несецького повідомляється, що рід походить з Кузьмина та вперше згадується у 1530 році. У XIX столітті рід Кузьминських зазнав декласації шляхти, що змусило родину змінити прізвище на Космінські. Після позбавлення прав, родина оселилася на Вінниччині у селищі Гнатівка, та згодом переїхали до села Слобода-Кустовецька, де й народилася пані Вацлава.

«Моя мати Аделя і батько Юзеф Космінські мали чотирьох дітей. Двоє померли в дитинстві. В живих залишилися тільки я і мій брат Вінсент. Колись село Слобода Кустовецька на Вінниччині називалося Чечелівка — за прізвищем поміщика Чечеля», — згадувала пані Вацлава. 

«Колективізацію згадую з жахом. Життя працьовитої дружної сім’ї перетворилося на пекло»

Колективізацію, тобто об’єднання приватних селянських господарств у колективні — колгоспи, керівництво СРСР розпочало в 1928 році. Там, у верхах, здавалося, що працюючи спільно, селяни показуватимуть кращі результати господарювання. Але для українського господаря земля і приватна власність — то була важлива частина життя! Щоб вступити в колгосп, треба було віддати в суспільне користування не тільки землю, а й коней, худобу, реманент і навіть господарські споруди — клуні і стайні.

Ті, хто нічого не мав за душею, вступали в колгосп охоче. А от заможніші селяни, які наживали своє добро мозолями, цьому противились. І ніякі обіцянки комуністичного світлого майбутнього не могли їх переконати. Тому заганяти в колгоспи почали насильно. Незгодних — душили непомірними податками. А особливо впертих зробили «класовими ворогами» і почали знищувати як «куркулів». У них відбирали все майно та висилали в Сибір цілими сім’ями або засуджували до вищої міри покарання — розстрілу. 

Розкуркулена сім’я біля свого будинку в с. Удачне Донецької області, 1930 роки. Фото Марка Залізняка.

«Мені було шість років, коли почалася колективізація. Цей період мого життя я згадую з жахом. Життя працьовитої дружної сім’ї перетворилося на пекло. У тата був кінь, якого всі любили, і корова — годувальниця. Все майно, худобу забрали в колгосп. У селі розбирали будинки на будівельний матеріал і на возах привозили до колгоспної будівлі. Не було місця тримати худобу, тому ввечері забирали худобу додому, а вранці повертали. Мені 84 роки, але я добре пам’ятаю всі події. Двоє місцевих комсомольців забирали в людей усе, що можна було взяти: зерно, насіння, навіть квашені яблука з бочок. Вони протикали гострими піками меблі та одяг, шукаючи золото».

Розкуркулення. В родини відбирають все майно. Фото Марка Залізняка.

«Навпроти нас жила сестра старости села, пані Марія з двома синами. Щоб прискорити вступ сестри до колгоспу, староста вибив двері та вікна в будинку, а надворі стояла морозна та сніжна погода. Щоб не замерзнути, пані Марія заклала вікна соломою, а двері накрила ковдрами. Не витримавши такого життя, вона й один з синів померли. Залишився тільки Ваня, який переїхав жити до такої ж сироти, як і він сам. Незабаром хатина батьків була розібрана на будівельний матеріал. Вони руйнували сільські хати, поки не збудували магазин, ферму, стайню. Стайня була дуже великою, і там працювало двоє охоронців. Наша сім’я залишилася без засобів до існування. Ми раділи, що хоча б курей у нас не відняли, але радість була недовгою, вночі у нас вкрали всіх курей».

Політика колективізації в Україні зазнала невдачі. Селяни масово покидали колгоспи, забирали своє майно й піднімали чисельні повстання проти радянської влади. Щоб знищити спротив українського населення, радянський режим, за ініціативою Йосипа Сталіна, видав кілька репресивних постанов. 

«Селяни вмирали цілими сім’ями, трупи довго лежали в хатах»

7 серпня 1932 року було ухвалено постанову, яка в народі отримала назву «закон про п’ять колосків». Згідно з цим документом, держава карала голодних селян за збирання в полі залишків врожаю ув’язненням на 10 років або розстрілом.

Щоб нібито виконати план, постановою Раднаркому УСРР «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 року було введено натуральні штрафи. Вони фактично узаконили безпрецедентний грабунок селян, під час якого повністю вилучали всі харчі. Було організовано спеціальні групи людей, які обшукували населення та відбирали зерно. Такі обшуки супроводжувалися терором та знущаннями з людей.

Розкуркулення родини Ходикіних із села Гришине, Донеччина. 1929 рік. Фото Марка Залізняка.

Згодом політбюро ЦК КП(б) ухвалило постанову, якою було запроваджено специфічний репресивний режим для сіл, що не виконали план, — «чорні дошки». Занесення на «чорні дошки» означало фізичну продовольчу блокаду цілих  районів: тотальне вилучення їжі, заборону торгівлі та підвозу товарів, заборону виїзду селян та оточення населеного пункту військовими загонами, ГПУ, міліцією. Такий репресивний режим було застосовано лише в Україні й на Кубані, тобто в місцях компактного проживання українців.

Директивою ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року було заборонено виїзд селян із України. Таким чином українців було заблоковано в межах території голоду, що прирікало їх на мученицьку голодну смерть. Розрахунок був очевидний: голодні люди вже не думали про протести і бунти, а тільки про виживання…

Голодні коні в українському селі. 1933 рік. Фото Александра Вінербергера.

«Настав страшний 1933 рік. Мати кожен день з опухлими від голоду ногами ходила на роботу, щоб отримати 400 грамів борошна. Вона додавала туди люпин, знежирене молоко, яке нам приносила татова сестра, і з цього тіста пекла коржики, які називалися «полов’яники». Такий коржик вона брала з собою на роботу. Прив’язувала його до пояса спідниці, щоб не вкрали. Незабаром у дітей почали опухати ноги. Не бачачи іншого виходу, батько змушував дітей теж ходити в колгосп працювати».

Діти збирають мерзлу картоплю в полі. 1933 рік. Фото Марка Залізняка.

«Мені було 9 років, братові — 12. З продуктів ми брали на роботу по половині «полов’яників» і перегон (знежирене молоко). Цим ми намагалися зупинити неймовірний голод. У полі працювали діти з сусідніх двох сіл. Ішли рядком і виривали бур’яни. Молоді рослини складали в купу, зі старих зривали товсту шкіру та їли м’яку середину. Наприкінці робочого дня дітям давали 200 грамів хліба і миску вареної гички (стебла буряка). На полі також виривали загусті паростки буряка, стебла буряка різали та варили в солоній воді. Я була маленькою, змученою, з опухлими ногами, але їсти варену гичку не могла. Наглядач, який приносив їжу, іноді давав мені риб’ячу голову чи хвіст… Одного разу я пам’ятаю, як чекала вечері й втратила свідомість від голоду. Коли я прийшла до тями, мого хліба вже не було. До столу, за яким ми їли, підійшла жінка і жменями їла сіль, яка стояла на столі в мисках… 

Селяни вмирали цілими сім’ями, трупи довго лежали в хатах. Мертвих складали на підводу і скидали в спільну яму, яка була викопана за селом. На полях дозрівало зерно, але людям не давали жодного колоса. Бувало, колгоспникам давали напівсире зерно, не до кінця приготоване. Така їжа не живила організм, тому що не перетравлювалася».

«На кладовищі ховалися голодні діти, які здійснювали набіги на наш город»

Щоб вижити, голодні люди їли все, що було неотруйним для організму. Часто це були лопухи, кропива та різні бур’яни, в селах не було котів та собак, а також птахів — горобців, ворон та лелек. Люди полювали на ховрахів, вужів та черепах. Від такого «раціону» особливо страждали діти, які й були першими жертвами Голодомору. 

«За нашою ділянкою було кладовище, де ховалися голодні діти, які здійснювали набіги на наш город. Як тільки зацвітала картопля, діти її виривали в пошуках бараболі». 

Більше шансів на виживання мали ті, хто зміг заздалегідь закопати в землю якісь припаси, щоб їх не забрали. Але й вони рано чи пізно закінчувалися. Особливо важко було взимку та навесні: рослин немає, гризунів та деяких птахів також. Люди їли кору дерев, терли облущені качани кукурудзи, виварювали вироби зі шкіри… У квітні починало все проростати, однак паростки зелені не містили достатньої кількості білків та вуглеводів. Люди продовжували пухнути з голоду. Відтак, квітень 1933 року в народі прозвали пухнутень, а травень — капутень.

Освячення пасок. 1929 рік. За кілька років селяни не те що пасок, а й хліба не матимуть. Фото Марка Залізняка.

«Надходив Великдень. Було в хатині з десяток картоплин, трохи квашеної капусти та пшеничної муки. Ми чекали святкової вечері. Мама змішала всі продукти та спекла дітям по одному пляцку (млинчику). Тато попросив у колгоспниць два кошики яєць, щоб продати в місті та на зароблені гроші купити хліба. Чотири дні ми з нетерпінням чекали тата. Нарешті він повернувся з п’ятьма буханцями. Діти отримали по великому шматку хліба й один буханець віднесли до тітки. За це вона дала нам крашанки».

«Ім’я батька було першим у списку осіб, які підлягають арешту»

Великий терор – одна з наймасштабніших кампаній репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках з особистої ініціативи Йосипа Сталіна. Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення культурної й політичної еліти, руйнування національної свідомості та масовий страх у населення перед владою СРСР. Початком Великого терору став наказ НКВС СРСР «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 року, затверджений політбюро ЦК ВКП(б). Але наявні документи НКВС свідчать, що масові репресії готувалися та продумувались заздалегідь, а формальний наказ став лиш відправною точкою.

Мертвий чоловік на вулиці Харкова. Фото Александра Вінербергера.

За період Великого терору на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин — до розстрілу. Решту було відправлено до трудових таборів, з яких повернулась дуже невелика частина засуджених. 

«Настав 1936 рік. Нарешті, страшний голод у минулому. Слава Богу, всі залишилися живі. Наша сім’я купила корову. Але спокій був недовгим. Почався період репресій. Ми були католиками, і ім’я батька було першим у списку осіб, які підлягають арешту. Його врятував староста. Він категорично не погоджувався віддати мого батька з села як доброго хлібороба, розумну та шановану людину».

Ми маємо зафіксувати і зберегти кожен спогад

Терор та репресії продовжувалися упродовж всього існування Радянського Союзу. Увесь цей час правда про Голодомор замовчувалася і приховувалася. Але й після падіння Радянської імперії в 1991 році Росія, як правонаступниця СРСР, продовжила  заперечувати Голодомор і робить це дотепер. Бо увесь цей час так і не відмовилася від ідеї знищення України як незалежної демократичної держави. І в 2014 році взялася до реалізації цього наміру, а в 2022-му почала повномасштабне вторгнення на територію України, вчиняючи новий геноцид.   

Повертаючи правду про Голодомор, ми маємо зафіксувати і зберегти кожен спогад, кожне свідчення про ті страшні часи. На жаль, з кожним роком очевидців тієї трагедії стає все менше. Відійшла у вічність і авторка цих спогадів Вацлава Станкевич, але важливо, що вона залишила свою сповідь про пережите.

Тому звертаємося до колег-журналістів та українських ЗМІ: у різні роки ви записували свідків Голодомору, готували матеріали і сюжети про них. Подивіться в свої архіви – раптом там досі лежать записи з їхніми гіркими і болючими спогадами. Перегляньте підшивки газет, випуски теле- і радіоепередач, знайдіть їхні свідчення і передайте в Музей Голодомору. Важливо все: робочі матеріали (розшифровки), світлини, аудіо- та відеозаписи або ж матеріали, які були підготовлені за ними. Повертаймо свою історію та імена людей, які були її свідками! Спогади Вацлави Станкевич ми теж передамо до Музею. 

Фото: Марко Залізняк (з архіву Володимира Гавщука, онука фотографа), Александр Вінербергер (з колекції Самари Пірс, праонуки фотографа), Богдан Пошивайло (скани фото з родинного архіву)