5 книг, до яких ви можете бути не готові

Останні тижні наші настільні книги (формулювання як з минулого життя) — новинні ресурси та telegram-канали. Тяжко перефокусуватися на щось інше. Ще важче — на щось легке та відволікаюче. Тому пропоную книги, які відповідають нашому стану зараз. Не прості, важливі, які змушують замислитись та залишають за собою безліч питань. Якщо ви відчуваєте, що готові – приєднуйтесь. 

Підбірка книг від Алісі Калюжної, комунікаційниці та маркетологіні кіно- та культурних проектів, яка читає та пише про прочитані у своєму Instagram за тегом Telegram-каналі.

Бен Елтон, «Два брати»

Почала читати цю книгу наприкінці року. Повернулася до неї за кілька тижнів після початку війни в Україні. За сюжетом йшов 1933 рік. День, коли вийшов наказ, що німцям належить добровільно бойкотувати всі єврейські заклади. За іронією долі, саме на той час активно повалам накладатись санкції на росію. Німці не були ввічливі, м'яко кажучи, та російський президент з його армією перевершили навіть німецьких штурмовиків: ще більш невиправдана жорстокість по відношенню до громадянського населення і особливо до максимально незахищених його представників, нескінченні бомбардування цивільних об'єктів таких як школи, пологові будинки. , вокзали театри, небезпечні для життя так звані «зелені коридори» Загалом у книжки були цілі фрази, читаючи які щоразу оскакувало в голові, що історія, блін, таки повторюється.

Німці досі відчувають вину за своїх предків. Минуло не одне і навіть не два покоління. 

Мені не важко уявити, як Україна переможе. 

Мені вже не цікаво думати, скільки знадобиться поколінь росіян, щоб змити з себе душок путінських амбіцій.

Мені боляче думати про те, скільки часу знадобиться нашим майбутнім поколінням, щоби остаточно пережити війну.

Роман розповідає історію двох братів, єврея Пауля та чистокровного арійця Отто, якого сім'я усиновила одразу після народження. За іронією долі, вони обоє народилися 24 лютого 1920 року, тоді ж, коли за сотні кілометрів від Берліна, у мюнхенській пивній «Хофбройхаус», на світ з'явилося ще одне немовля на ім'я Націонал-соціалістична німецька робітнича партія. За іронією долі, тоді ж 24 лютого 2022 року, коли росія напала на Україну.

Хлопчики виросли, і волею долі потоваришували з донькою єврейського мільйонера Дагмар таї бешкетницею-німкенею Зільке. Потоваришували тоді, коли походження ще не мало значення і Німеччина тільки-но почала приходити до тями після Першої Світової війни. Їхні долі зрештою тісно переплелися, чого ніколи б не сталося, якби до влади не прийшов Гітлер. Розв'язка книги виявилася досить несподіваною для мене, але очікуваною з урахуванням тих умов та часу. Але не засудити і прийняти мені не вдалося.

Книга художня, але на її основі реальні історичні факти та історії членів сім'ї автора, батько якого був сином світських євреїв.

«Каратель СС стурбований одним — умертвіння людей йде занадто повільно. Вони шукають способів поставити вбивство на потік.

Слабка мова людська. Сам Гете не знайшов би слів, щоб описати цю безприкладну, збочену бійню.

А тому я вирішив, що більше не можу служити у цій армії. Навіть любов до вас не може виправдати моє подальше перебування в диявольській орді, що розв'язала таку війну.

З убогими та беззахисними. Зі старими та немічні. З немовлятами та малолітніми дітьми. З людством».

 

Фредрік Бакман, "Ми проти вас"

Книга не про ту війну, яка у нас у новинах та думках зараз. Але формуючи добірку, вона спала мені на думку однією з перших. Бакман продовжує історію розпочату в книжці «Ведмеже місто» для мешканців маленьких містечок Північної Швеції Бьорнстад та Хед. Усі їхні надії, як і раніше, так чи інакше пов'язані з місцевими хокейними командами. Минулий хокейний матч завершився трагедією та програшем. І головним питанням, відповідь на яке зависла у повітрі: чи має значення у стінах льодового палацу те, що відбувається за його стінами? Навіть якщо відбувається страшне та несправедливе. І питання насправді не лише про хоккей.

Напередодні ще одного головного хокейного матчу відбувається не менш трагічних та вирішальних подій та рішень, які розділяти міста на два табори. Не просто людей з різними думками, а людей, які пронизані ненавистю та готові оголосити один одному справжню війну.

Кожен із героїв має свою історію, свою драму, свою причину хотіти перемогти в цьому матчі. Свою причину залишитись у своєму місті.

«Можливо, ми і через багато років не зможемо до ладу сказати, про що наша історія. Ми назвемо її історією про насильство. Про ненависть. Про протиріччя, про відмінності, про два містечка, які самі себе роздерли. Тільки це буде неправда. Не вся правда».

Барбара Демік, «Повсякденне життя у Пвнічній Кореї»

Росія – нова Північна Корея. Багато років поспіль я мечтала про те, щоби поїхати до КНДР, але не складалося. У моєму уявленні це один з небагатьох уцілілих прикладів кричущої диктатури, яка у світі не повториться більше ніде і ніколи. Як сильно я помилялася. І як близько вона повторилася.

Барбара Демік — журналістка видання Los Angeles Times, яка вперше побувала у КНДР у 2001 році, і написала низку статей про життя в країні. Після чого вирішила поспілкуватися із північними корейцями, які втекли з країни на Південь. Статті та їх історії – основа книги.

З 1905 року Корея мала статус японської колонії, але після завершення російсько-японської війни вона була поділена на зони окупації між СРСР і США. Фактично історія Північної Кореї почалася у Вашингтоні після капітуляції Японії у 1945 році, коли кілька армійських офіцерів просто накреслили «часовий» кордон за 38 паралелі. Без будь-якої прив'язки до корейської історії чи географії. Тимчасово ж.

У книжці можна простежити історію становлення (чи ні?) Північної Кореї як окремої держави через призму історій людей, яким вдалося втекти до Південної Кореї.

Поштовхом до змін у мисленні людей та їхньому прагненні щось змінити стало падіння економіки та голод у 1994, який настав для всіх жителів КНДР. До 1998 року від голоду та пов'язаних із ним хвороб у КНДР померло, за різними даними, від 600 тисяч до 2 млн осіб – 10% населення. Один із героїв книги, хлопчик Хюк із прошарку «бродячих ластівок», як стали називати в Північній Кореї безпритульних, потрапив на контрабанді і був відправлений до виправного табору. Вже дорослим його запросили до Варшави на конференцію з прав людини. Після цього він відвідав Освенцім і порівнявши побачене зі своїм життєвим досвідом. У виправному таборі, де Хюк проходив ув'язнення, ув'язнених не цькували газом — якщо людина виявлялася надто слабкою для того, щоб працювати, її просто відправляли до іншої в'язниці. Деяких стратили, деяких — били, але основним покаранням було позбавлення їжі — за допомогою голоду режим поважав за краще позбуватися своїх супротивників.

Вина та срам — типові почуття тих північнокорейських емігрантів, що тікали з країни одними з перших. Багатьом довелося пожертвувати родичами, які залишилися у КНДР, за якими практично одразу приходила служба держбезпеки та відправляла до виправних таборів. Ситуація покращилася за кілька років: родичі в КНДР могли отримувати допомогу з Південної Кореї, жити краще, ніж більшість співгромадян, і не боятися репресій з боку держави.

Падіння КНДР пророкують з 90-х років, багато північних корейців з нетерпінням чекали і, можливо, досі чекають на це, щоб повернутися і допомогти відновленню і з'єднанню з Південною Кореєю, але віз і нині там.

З міркувань політкоректності заведено говорити про те, що південні корейці прагнуть об'єднатися зі своїми північними брати, але за оцінками південнокорейських учених, об'єднання двох Корей коштуватиме від $300 млрд до $1,8 трлн. Тому прагнути не всі. І, очевидно, вони розуміють, що вже давно одне одному зовсім не брати.

«На будь-яких уроках, чи то математика, природознавство, читання, музика чи малювання, дітей навчали відданості керівництву країни та ненависті до ворогів».

 

Бернгард Шлінк, «Читець»

Як ніколи актуально читати спостереження та роздуми про події та наслідки Другої світової, концлагері та Голокост з точки зору звичайного німця та схожих на нього, чиї батьки під час війни служили на фронті, працювали у видавництвах, були лікарями, вчителями тощо. Цікаво про стик поколінь — учасників та мовчазних свідків дій Третього Рейху, та їхніх дітей, так званого «іншого» покоління, які не до кінця розуміли, як їм до цього ставитися, і тому поводилися дуже по-різному: мовчали, протестували, засуджували, зрікалися.

Якщо говорити про історію взаємовідносин головних героїв, Ханні та Мікаеля, було кілька епізодів, які зачепили мою увагу та залишили після прочитання питання.

Один із них, коли на суді герой дивився на підсудну, свою колишню кохану, і нічого не відчував. Пам'ятав, але серце мовчало. Справа в тому, що минула година та почуття втратили актуальність? Чи причина в минулому Ханні? Чи можна перекреслити сильні почуття до коханої людини заднім числом, отримавши нову відкидну та неприйнятну інформацію про неї в теперішньому? Питання, на який кожен з нас має відповідь.

У автора класний склад. Щирий, без загравань, він детально описує те, що відчуває, але при цьому дуже докладно і без лишньої лірики.

Цікаво, що книга увійшла до навчальної програми німецьких гімназій. При тому, що всі описані події в книжці — вигадка. У примітці описується безліч деталей, що згадуються в тексті, створюють відчуття справжності того, що відбувається.

Що робити нам, новому поколінню, з жахливими фактами винищення євреїв? Нам не можна претендувати на розуміння того, чого не можна зрозуміти, не можна намагатися з чимось порівнювати те, що не піддається жодним порівнянням, не можна ставити зайвих питань, тому що запитує, навіть якщо він не наражає на пережиті жахи сумніву, змушує говорити про них замість того щоб, здригнувшись перед ними, заціпеніти в сорому, свідомості своєї провини і в немоті. Отже, ми повинні чіплятись у соромі, свідомості провини та немоті? До яких пір?".

 

Віктор Франкл, «Сказати життю «Так!». Психолог у концтаборі»

Дуже сильна та вражаюча історія дивовижного психолога Віктора Франкла, який провів у концлагерях три роки. Маючи можливість на початку 40-х років виїхати до США, він залишився, щоб підтримати батьків похилого віку, усвідомлюючи, чим це може для нього в результаті обернутися. Книга, яка є актуальною зараз як ніколи. Знову.

Ще напередодні війни Франкл сформулював свою теорію про те, що людина розвивається завдяки своєму прагненню до пошуку сенсу. І досвід концлагеря її підтвердив — найбільші шанси вижити мали не ті, хто вирізнявся міцним здоров'ям, а ті, хто вирізнявся міцним духом і хто мав сенс, заради якого жити. Франклу допомогли вижити надія на зустріч із дружиною та бажання відновити втрачений рукопис книги вчення про сенс життя.

«В Аушвіці у людей на короткий час виникав стан якоїсь об'єктивізації, відстороненості, миті майже холодної цікавості, майже стороннього спостереження, коли душа ніби відключається і цим намагається захиститися, врятуватися. Нам ставало цікаво, що ж відбуватиметься далі».

Читайте також: ІНТЕРВ'Ю З АВТОРКОЮ ПРОЄКТУ «60. ВТРАЧЕНІ СКАРБИ», ПРИСВЯЧЕННЯ УКРАЇНСЬКИМ МІСТКИНЯМ-ШІСТДЕСЯТНИЦЯМ