“Моїм завданням було допомогти людям та розказати правду, про звірства росіян в Україні”: Дар’я Дрюченко, режисерка

"Європейці мають знати страшну правду про жахіття війни, яку Росія розв'язала в Україні", - саме таке завдання ставила перед собою Дар’я Дрюченко, режисерка документальної стрічки “Що далі?”. Більше подробиць про фільм, показ якого нещодавно відбувся на Київському міжнародному фестивалі “Молодість”, вона розповіла в інтерв'ю.

Фото: instagram/daria_driuchenko

“Що далі?” - документальна стрічка австрійсько-українського виробництва, яка розповідає про мешканців Харкова, які в перші місяці російської агресії змушені жити на платформі метрополітену, щоб врятуватись від обстрілів. Герої картини - звичайні українці. Це сімейна пара Олег та його вагітна дружина Тетяна: перші поштовхи дитини жінка відчула лежачи на холодній підлозі в метро. Друга героїня - викладачка центру Монтессорі Ольга, яка займається з дітьми в підземці, щоб вберегти їх психіку від жахіть війни. А ще - студент медичного університету Сергій, який кілька місяців рятує життя та обслуговує півторатисячну платформу людей. Кожен з них намагається вижити, та відповісти на запитання: «Що далі?».

Знімати кіно під час війни - досить екстремальне завдання. Які труднощі виникали в роботі?

Коли ти як продюсер відправляєш свою команду в місто Харків, яке щодня снарядами нищать російські війська, відчуваєш неабияку відповідальність за життя людей. Мені було важко морально: люди знімають кіно під обстрілами, а я знаходжусь у Відні, де все тихо і спокійно. Емоційно важко було щовечора переглядати відзнятий матеріал, від якого просто розривалося серце. Річ у тім, що двоє наших режисерів, які планували знімати це кіно, на другий день після початку зйомок пішли воєнкорами на фронт. Бувши ко-продюсеркою проєкту, мені довелося стати його режисеркою. Займатись режисурою в режимі онлайн - ох як непросто. Щодня оператор Руслан Богдан надсилав мені матеріал, а я його переглядала та прописувала правки. Додам, у цей час я саме народила сина, тому робила це практично з немовлям на руках.

Розкажіть, як ви суміщали материнство та роботу над фільмом.

Це було дуже складно. На початку війни я була на останньому місяці вагітності і щоб народити дитину в безпечному місці - виїхала з України. А коли народила - розпочали проєкт. Працювати над фільмом, коли у тебе на руках немовля, якому потрібен чіткий режим, як то кажуть, завдання з зірочкою. Під час прогулянок, поки син спав у візочку, я максимально ефективно проводила час: дивилася матеріал та прописувала правки. Була на постійному зв’язку з Віктором Придуваловим, режисером монтажу цього фільму. Кожну вільну хвилину приділяла проєкту. Працювала навіть під час годування. Якби мене у цей час зняли зі сторони - те ще було б кіно. (Усміхається.) Але я розуміла для чого я це роблю. До того ж люблю свою роботу.

Чи був момент, коли зйомки були на межі зриву?

Такий момент дійсно був. До того ж не один. Документальне кіно - це не художній фільм з чітко прописаним сценарієм. Тут немає професійних акторів, які мають виконувати поставлене режисером завдання. У кадрі - живі люди. Щодня у них різний настрій, емоції. Сьогодні людина працює без проблем, а завтра може сказати: “Так, я більше не хочу зніматися”. Так проблеми виникли з нашою героїнею Ольгою. Вона із задоволенням знімалась у проєкті, а от її чоловік та мама були не в захваті від нашої творчої команди, адже нам доводилось знімати не лише в метро, а й в будинку її мами. Іноді ми були змушені знімати Ольгу в той момент, коли ні мами, ні чоловіка не було поруч.

Що вас вразило під час зйомок?

Мене вразив оптимізм людей. Попри те, що вони практично три місяці жили в метро та подолали величезні труднощі - всі були позитивно налаштовані та вірили, що все буде добре. Чесно кажучи, навіть я, перебуваючи у безпечному Відні, була менш оптимістичною, ніж учасники проєкту “Що далі?”.

Розкажіть про підтримку австрійської сторони.

Австрійська сторона - це продакшн компанія Sabotage Films та її головний продюсер Гернот Шаффлер. Ця людина не тільки повірила у проєкт, Гернот дуже хотів допомогти саме українцям. Австрійська компанія взяла на себе абсолютно всі витрати на виробництво кіно. Наша, українська сторона, знімала та монтувала фільм. Постпродакшн: кольорокорекція, звук, музика, титри - це теж робили австрійці. Наразі Sabotage Films займається активним просуванням фільму “Що далі?” - відправляє кіно на різні світові кінофестивалі. Фільм вже подивились глядачі в Україні, на Київському кінофестивалі “Молодість”. А ще ми плануємо зробити великий показ картини у Відні для австрійців. Бо, у першу чергу, це кіно знімалось для європейців, які не знають, який жах коїться в Україні. Моїм головним завданням було розказати правду, про звірства росіян, які розв'язали та продовжують цю війну. Більшість європейців і досі не усвідомлюють, які страшні речі відбуваються в Україні. Скільки людей загинуло. Скільки всього зруйновано.

Яким чином вам вдалося залучити до співпраці відомого українського режисера та кліпмейкера Віктора Придувалова?

Спрацювало правило шести рукостискань. Точніше одного рукостискання (посміхається - Прим.). Річ у тім, що з Віктором Придуваловим працювала моя колега Євгенія Шевчук. Саме вона порадила мені звернутися до нього, як до людини яка зможе стовідсотково правильно викласти матеріал. Зробити з нього справжнє кіно. Коли звернулась до Придувалова - не мала жодного сумніву, що він змонтує історію найкращим чином. А коли ми почали працювати, зрозуміла, що це - потужний лідер. У нього було власне бачення матеріалу, тому між нами іноді виникали суперечки. І це круто, бо в цих суперечках народжувалось щось нове. І воно подобалось нам обом.

Віктор Придувалов монтував фільм в Україні?

Так, фільм монтували в Україні. Причому в той період, коли Україна переживала блекаути, в містах та селах регулярно вимикали світло. В жовтні 2022 року процес монтажу практично зупинився. Коли світло з’являлося - Віктор працював над фільмом. Додам, коли він бачив мої правки, казав: “Боже, коли я бачу такий об'єм правок - мені стає страшно”. (Усміхається.) Ми пройшли з ним непростий шлях. Матеріалу було дуже багато, але Віктор зміг відсіяти все зайве. І я йому дуже за це вдячна.

Чи побачить фільм широкий український глядач?

Дуже на це сподіваюсь. Звісно, ми плануємо прокат в Україні, але поки що не говорили та не зустрічалися з дистриб'юторами. Можливо після “Молодості” на нас звернуть увагу і запропонують співпрацю. Ми цілком відкриті для роботи.

Авторка: Тетяна Щербина