Small Talk: фотограф Павло Мазай про персональну виставку “Земля Мирона”

В БЦ «Торонто», офіс Групи «Ковальська» за підтримки українського бренду Kachorovska триває персональна виставка фотографа Павла Мазая “Земля Мирона”. Серія світлин цілком присвячена півню Мирону. Фото ілюструють життя птаха в селі на Чернігівщині, яке час від часу відвідує Павло, щоб змінити мистецьку працю на фізичну — більш заземлену. Кураторкою експозиції стала давня подруга Павла та креативна директорка бренду Kachorovska Аліна Очеретяна. Більше про персональну виставку та героя світлин, Павло розповів в інтерв'ю журналістці Дарії Кибець .

Автопортрет із серії “Межа”, 2023

Ви зазначали, що для вас фотографія схожа на кіно, оскільки кадр за кадром пишеться історія. Про що історія Мирона?

По-перше, вона почалася спонтанно. Але треба розуміти передісторію. У дитинстві я проводив усі літні канікули в селі Миколаївка на Чернігівщині, звідки родом мій батько. Цей час був одним з найщасливіших у моєму житті, оскільки означав повну свободу. У селі все бурхливе життя відбувалося в центрі, куди сходилися усі діти. Але мені було нецікаво з ними. Ми з дідом ходили косити траву, рубали дрова. Мені здавалося, що діти, які приїхали з міста так само, як і я, нічому не можуть мене навчити. А от допомагати по господарству це інша справа. Наша хата була крайньою на хуторі, тож я залазив на старий клен і міг годинами дивитися на безкрайні поля. На сьогодні мені дуже важливо говорити про автентичність села і людей, які там живуть. Я виріс в Києві і об’їздив майже увесь світ, але повертаючись у село, завжди згадую, яким щасливим був там у дитинстві. Мені хочеться донести людям, які мало бувають в селі, що село це не про загальні штампи – вишиванки і вінки. Ці символи хороші, вони – наша історія, але якщо ви зараз приїдете в село, ви побачите справжній побут. Ніхто не доїть корову у вінку. І розвіювати ці міфи важливо не стільки для нас, як для людей, які нас бачать за межами України. Мої експозиції показують, що насправді ви можете побачити в селі – це сокира, зерно, земля, ікони, свічки. Показати справжній сільський побут є одним з моїх завдань. Ми й досі вивчаємо написи та малюнки побуту, зображені на стінах печер тридцять тисяч років тому, і саме вони дають нам уявлення про світ. Зображення повсякденного життя є надзвичайно інформативним. До того ж, я щиро люблю те, як живе село. Останнім часом для мене немає кращої медитації, ніж рубати дрова. А ще, коли мої родичі у селі спілкуються, я здебільшого сиджу тихо і всотую їхні розмови, історії, жарти і проблеми. Ось про це і є історія Мирона. Про реальний побут українського села.

З чого почалася ваша робота з Мироном?

Перша робота із серії “Земля Мирона” була випадковою в селі Коломійцівка у Ніжинському районі Чернігівської області куди часто їзджу до родичів. (батьківщина моєї покійної матері). Кадр, де я тримаю парасольку над Мироном, мав бути з косою. Мене завжди пригнічувало, що люди сприймають косу як символ смерті. У селі ніхто не має подібних асоціацій. Коса це інструмент для того, щоб косити сіно, а сіно це те, чим годують худобу. Тобто це навпаки про життя. І тому мав бути кадр з парасолькою і косою. Але якось вранці я вийшов на подвір’я випити кави, поряд ходили кури і півні, і я присів і погладив одного з них. Контакт відбувся одразу. Це й був Мирон. Він посидів у мене на руках, а це дуже дивно. І тільки наступного дня я зрозумів, що відбулося щось незвичне, і якщо вийде, то я зроблю кадр з ним, а не з косою. Я працюю виключно один, роблю автопортрети. Тож я поставив граблі, взяв парасольку і в момент, коли стався автопортрет, Мирон закукурікав. Це й відображено на автопортреті. Нехай це не прозвучить голосно, але це був знак. Так ми почали працювати. Я придивлявся до Мирона, забирав його на півгодини щодня на наші «сеанси», хоча переважно кадри можна назвати випадковими. В цій виставці представлені не всі кадри з Мироном, оскільки, коли Аліна Качоровська запропонувала бути куратором моєї виставки, ми почали продумувати концепцію і прийшли до висновку, що експозиція буде представлена у вигляді триптихів, в центрі кожного з яких – Мирон, а по обидва боки мій автопортрет і фото з побутом села. Це режисура, і таким чином історія стає цілісною та кінематографічною.

Серія “Земля Мирона”, автопортрет, 2024

Серія “Межа”, автопортрет, 2023

Серія “Мої горизонти”, 2022

Глибоко в душі ви сільський чи міський житель?

Я не прив’язуюся до місця, можу назвати себе космополітом. Хоч я і живу в місті, працюю завжди в селі. На сьогоднішній день я не готовий переїхати в село, перш за все тому, що замилюється око. Мені важливо повертатися туди і помічати нові деталі, надихатися. Де я щасливіший? Точно в селі. Тому що там більше тиші, свободи і роботи, яка приносить задоволення. А ще село сповнене щирістю і чесністю, яких так бракує місту, де люди весь час намагаються один одному щось довести.

Що, окрім поїздок до села, відновлює сили та наповнює вас у цей непростий час?

Мене наповнює робота. Я досі займаюся тим, що люблю. І вважаю, що віднайти свою справу це завдання кожного. Фотографія стала моїм життям, але мій шлях до цього був непростим. Настільки непростим, що протягом тринадцяти років я працював на митниці (усміхається). Я вже тоді захоплювався фотографією, але маючи юридичну освіту, соромився показувати комусь непрофесійні знімки, які робив під час подорожей. У 2016 році зрештою сталася моя перша виставка. А зараз фотографія це єдине, чим я займаюся.

Серія “Північ”, автопортрет, 2023

Серія “Земля Мирона”, автопортрет, 2024

На вашу думку, митець під час війни покликаний відображати реальність чи давати надію?

Кожен художник створює свій світ і запрошує до нього. Якщо говорити про мої роботи, то це внутрішнє відображення того, що відбувається. Один галерист сказав мені, що роботи повинні бути світлішими і давати надію. Та я вважаю, що митець не має права робити те, що не відчуває. Завдання художника показувати правду світу. Коли Гойя малював під час іспанської інквізиції чотирнадцять своїх «Чорних картин», не виходячи з дому, це не було про світло і надію, але це було його відчуття світу. У мене дуже багато питань до людей, які показують закордоном мистецтво України і до сих пір підмальовують жовто-блакитний колір там, де його не може бути. Можливо, час показати всьому світу більш глибоку Україну? Більш відкриту, більш чесну. Ми всі неідеальні, і у мистецтві ідеальних творів нема. Та, скажімо, при перегляді фільму Сергія Параджанова «Колір граната» хочеться роздрукувати кожен кадр. Це і є мистецтво, і хотілося б, щоб Україну знали завдяки шедеврам, здатним пройти перевірку часом.

Розкажіть про свій досвід представлення України закордоном.

Щороку протягом цілого місяця увесь Париж живе фотографією. Це називається Photo Days – захід, який збирає відомих фотографів з усього світу. В 2021 моя експозиція «VYTOKY» була представлена у «Галереї 1831» (1831 ArtGallery). Куратором якої була Тетяна Дорошенко. Під час виставки була організована зустріч авторів із приватними колекціонерами фотографії. У мене з’явився спонтанний порив підписати каталоги українською мовою. Виявилося, я став єдиним автором, хто так вчинив. Їхня чутлива реакція і захоплення здивували. Тож, схоже, я вразив їх, а вони мене (усміхається).

Авторка: Дарія Кібець