Small Talk: художниця Альона Кузнєцова про виставку “Квіти чи вибухи”

У новій виставці “Квіти чи вибухи” художниця Альона Кузнєцова звертається до осмислення шизофренічної дихотомії квітучого життя та смерті. До проекту, який представлений у Forsa Gallery, увійшли картини, графічні роботи на папері та об’єкти (живі квіти, кістки тварин у скляних кобах), над якими мисткиня працювала впродовж 2022 та 2023 років. Майже на всіх роботах присутні очі спостерігача подій, а кожна з робіт має назву того того контексту, що був актуальний на момент її створення.

Фото: instagram/kuznetsova_artist

Альона, як ви зважилися на виставку? Мистецтво ж не на часі. Жартую.

Скажу більше: я зважилася на виставку ще навіть влітку минулого року. (Усміхається.) Мистецтво – це моє життя, я просто не уявляю працю «в стіл», адже для всього свій час, і цей час також особливий, він показує хто ми є, він вартий відображення, особливо коли є, що сказати. До того ж, мистецтво працює терапевтично, і, як показує досвід, є однодумці, для яких це також важливо. Важливий також сам факт зустрічі і обговорення, обійми і якась спільна практика, часто виставка дає цю можливість.

Розкажіть трохи більше про назву «Квіти чи вибухи»? Чому саме ця гра слів?

Близькість смерті вражає. Попри травму зустрічі з нею, приходить усвідомлення крихкості життя, і водночас того, що воно є, його сили, свободи і цінності. Ілюзорна дуальність (розділеність) життя і смерті вже не вперше виступає основою мого проекту, я люблю цю тему. Іллюзорна – бо це єдиний і безперервний процес, дві сторони одного і того ж. Смерть – табуйованіа тема в нашому суспільстві, але водночас дуже цікава, яку зараз попри наше бажання, розкриває війна. Кожен вибух поруч минулого року нагадував про неї. Квітка схожа на вибух: з центру – на периферію. Це – символ плинності, я це памʼятаю ще з дитячого віку на прикладі улюбленого кактусу. В нього була рідка на появу казкова квітка, але жила вона десь 1 ніч: треба було не прогавити цей час.

З опису я прочитала, що роботи було створено 2022-2023 рр. В час, коли багато хто через переживання травматичного досвіду не міг дивитися кіно, читати книги, слухати музику, ви творили свої картини. Розкажіть як відбувався творчий процес?

З самого спочатку я також не могла, звісно.. Серія почалась лише у травні 2022 року з невеликих графічних робіт (починаю з маленького коли дуже важко). До того я займалась інформаційною роботою і конектила багатьох людей з-за кордону і волонтерів, друзів, організації, а також багато розповідала в іноземні СМІ про те, свідком чого я стала і що тут є насправді, постійно просила нам зброю. Мене рятувала тільки якась активна соціальна діяльність і допомога. Символ квітки-вибуху зʼявився на графічних роботах мабуть із підсвідомості, це такий наївний знак, як малюють діти або ж Сай Твомблі. В Києві тоді ще не було ППО, і звуки вибухів я чула досить часто. Коли нарешті потеплішало, я просто ходила і раділа квітам, що лізли з землі в парку біля дому в Києві, а потім нарешті – півонії, – ніколи раніше я не сприймала квітку як катарсис. Тоді я зробила найбільш емоційну роботу Рожеві півонії, без ескізу, і з неї усвідомила що мене туди тягне далі. Поступово я збільшувала формат робіт, які отримували назви актуального на той час військового контексту (це дуже влучна ідея Саші Горбатюка), а на роботах почали зʼявлятись очі спостерігача подій: я просто переносила цитати реальності на полотно, але в перетвореному вигляді. В 2023 році я відчула впевненість у цій серії, вона почала також ускладнюватися серветками у вигляді квітів, що вʼязала моя бабуся, бісером, аплікацією, вишивкою і стразами на деяких роботах, за два роки окремі роботи цієї серії взяли участь у 4 групових виставках.

Яка з представлених робот для вас особлива?

Насправді це питання дещо нагадує питання у батьків, яка дитина ваша улюблена. (Усміхається.) Мабуть, особливі дві найбільші – “Рожеві півонії” як початок серії, а “Контрнаступ” – як апогей. Кожна з них відбулась у такий момент, коли я переконалась, що мистецтво – це практично єдине, що обʼєктивно лікує і надає мені сил. Це меджік.

Ви слідкуєте за українськими сучасними митцями? На вашу думку, хто найвдаліше фіксує події, які ми зараз переживаємо?

Звісно, але прикладів надто багато. З початком повномасштабної, в перші дні й місяці, серед митців був плакатний флеш-моб: багато хто тимчасово змінив місце перебування і мав обмежену кількість матеріалів, або й зовсім лише лептоп. Було актуально робити швидкі політичні плакати, це був спосіб говорити про війну. Згодом, деякі художники стали більше фотографами-документалістами. Є такі, хто змінив свій підхід: з фігуративу перейшов в абстракцію і навпаки. Фіксують події у різний спосіб насправді практично всі актуальні митці, які беруть участь у групових проєктах в Україні і за кордоном, мало у кого реальність ніяк не вплинула на творчий підхід.

Який антивоєнний твір ви вважаєте геніальним, таким який змінив суспільство?

Чомусь перше, що згадую, це “Балканське бароко” Марини Абрамович, де вона сидить на купі величезних кісток і пробує відчищати з них плоть, інколи кричить або співає балканських пісень. Можливо, такі речі більш за все можуть вразити глядача, який ніколи не бачив війни, щоб змусити відчути, наскільки це боляче. Так, це емоційно, але в такий час актуально. Мені напередодні виставки двічі снився сон, де я відбілюю кістки тварин (бо згодом дійсно мене чекав цей процес), які я використовую для обʼєктів в експозиції проєкту.

Читайте також: ПРО ЩО ЖІНКА МОВЧИТЬ: ХУДОЖНИЦЯ ВЛАДА РАЛКО