Small Talk. Фотограф Олександр Чекменьов: як донести через портрет історію людини
Олександр Чекменьов — видатний український фотограф. Починав свій професійний шлях на Луганщині, звідки має унікальний архів фотографій. Портрети людей, соціальна тематика, фотографії часів війни (не стільки пряма фіксація, як її об’ємний вплив на життя людей). Сьогодні його роботи друкують New York Times Lens Blog, Time Magazine, The Guardian, Vice Magazine. Фотографії Олександра Чекменьова із серії «Faces of War» були представлені у проєкті " Спалах. Українська фотографія сьогодні " Національного центру "Український Дім". Це портрети людей, зроблені Олександром за годину повномасштабного вторгнення. Про звичайних людей, які є героями фотопортретів, автор розповівши арт-журналістці Дарії Кібець.
З якими враженнями та питаннями до вас зазвичай звертаються глядачі?
Нещодавно після Афінського демократичного форуму до мене підходили іноземці та говорили, що мені вдалося достукатися до їхніх сердець. Я впевнений, що через долю однієї людини можна показати суть усієї війни. Це справляє враження більше, ніж промови політиків.
Що вам найбільше подобається в роботі з портретом людини?
Сама людина. Ти весь час вирішуєш нову задачу, по-різному підлаштовуєшся під кожного героя. І кожна людина – це новий розділ книги. Головною задачею є донести через портрет історію однієї людини. TheNew York Times опублікував двадцять чотири портрети мого авторства. Це все були історії людей, які залишилися в Києві на початку війни. Згодом я почав їздити до Гостомеля, Бучі, Бородянки, Нового Бикова, Ягідного. Історії у цих містах відрізнялися, оскільки жителі там були очевидцями воєнних злочинів. І кожна історія – це пережита трагедія.
В чому секрет роботи з героями, взаємодії? Ірвінг Пенн «заганяв у куток» своїх героїв, Джиммі Нельсон навпаки ставить їх на стілець, щоб їм здавалося, що це вони контролюють ситуацію.
Секрету немає. Є людське ставлення. Ти приходиш до людини перш за все вислухати, а не зробити знімок. Навіть якщо герой відмовляється фотографуватися потім, я радий, що зміг дізнатися нову цінну життєву історію. Згадую випадок, як у Чернігівській області жінка, яка втратила сина, запросила нас із асистенткою Василиною Врублевською додому. Вона розповіла свою історію, проте від портрета спершу відмовилася, сказавши: «Моє горе нікому не потрібно». Тоді, вмовляючи її, я несподівано знайшов чітку відповідь і для себе – це необхідно для пам’яті. І вона погодилася. Моє кредо: «Залишайся людиною у ставленні до людини». Я завжди ставлю героя на перше місце. Більше жодних секретів.
Який з фотопроєктів був для вас найскладнішим?
З кінця 2017-го по 2020-й роки я активно займався темою безпритульних. І найскладніше було, коли мої герої почали помирати. Дізнатися про смерть бодай одного з них було б важко. А їх, через неспроможність пережити холодні періоди року, померло аж одинадцять.
Найважливіше для мене – це привернути увагу до проблеми безпритульних, зменшити байдужість у суспільстві, оскільки дуже часто ми просто не помічаємо цих людей і не знаємо, з чим їм доводиться стикатися у житті.
Робота над чиїм портретом змусила вас потім ще довго думати над ним?
Дві історії героїв, яких я фотографував від початку повномасштабної війни, були взагалі нелюдськими. Перша стосується жінки, над якою знущалися російські солдати. Вона молилася, щоб її будинок не забрали, коли ці нелюди увірвалися до її дому. Її били молотком по голові та проштрикнули руку ножем. Те, що сусіди змогли привести її до тями, і вона вижила, є справжнім дивом. А інша – це історія неймовірного порятунку чоловіка українськими військовими. Під час окупації на його власному подвір’ї у нього на очах вбили друга, а в нього самого стріляли тричі. Він шість днів ховався під завалами з надією, що українські військові знайдуть його. Найцікавіше те, що коли його вивозили зі зруйнованого будинку, по дорозі воєнним довелося прийняти бій, проте все закінчилося добре. Дізнавшись такі історії, потім вже не можеш не думати про цих людей.
За ким з митців спостерігаєте ви?
На жаль, сучасники поки що не дуже чіпляють мене за живе. Проте з фотографів ХХ століття можу виділити Августа Зандера, Робера Дуано та, особливо, — Вівіан Маєр. Остання залишила по собі масу негативів, але пішла з життя невідомою. Коли дивлюся на її знімки, розумію, як саме вона їх робила, підходила впритул до своїх героїв. До речі, я знімаю на такий самий фотоапарат. За силою фотографії Вівіан Маєр для мене номер один.
Який антивоєнний витвір мистецтва ви вважаєте геніальним?
Одразу на думку спадає знімок відомого військового фотографа Еске Ямахато, на якому зображено дівчинку після атомного вибуху в Нагасакі.
Читайте також: У ВІДНІ ВІДКРИВАЮТЬ ВИСТАВКУ УКРАЇНСЬКИХ МІТЦІВ «CONTRAPUNCT»