Small Talk: Остап Сливинський, співає та перекладач про «Словник війни», який читатиме Тільда ​​Свінтон

Остап Сливинський, український поет, перекладач, дослідник літератури та віце-президент Українського ПЕН почав складати словарь війни ще з початку березня. Він записував історії біженців та людей, що пережили чи переживають жахіття війни, а також збирає історії від очевидців, аби закарбувати це в пам'яті шкірного. На днях стало відомо, що 19 червня на американському фестивалі Deep Water Festival урівки "Словника війни" читати Тільда ​​Свінтон, Алан Каммінґ та багато інших акторів та звичайних мешканців міста Наровсбурґ, штат Нью-Йорк, де відбудеться фестиваль. Ми дуже раді за Остапа, та попросили його розповісти більше про майбутню подію.

Фото: facebook.com/ostap.slyvynsky

Розкажіть про початок цієї прекрасної історії — вашу зустріч з Аароном Хікліном, чи ви були знайомі до війни?

Аарон був одним із тих небагатьох західних кореспондентів, які наважилися приїхати в Україну в найтривожнішу годину — у березні, коли під Києвом ще стояли російські війська. Я його назвав кореспондентом, хоча він є не просто кореспондентом чи журналістом: він інтелектуал, письменник, організатор літературної життя. Але коли ми з ним зустрілися у Львові для інтерв'ю, я ще цього не знал. Для мене він був журналістом, з яким ми говорили про наші воєнні будні. Але коли я йому розповів про «Словник війни», він якось дуже зацікавився, сказавши «не під запис», що спробує знайти для нього якесь втілення вдома, у Нью-Йорку. Потім, коли Аарон прочитавши кілька історій зі «Словника» в англійському перекладі, ми зустрілися ще раз, і в нього вже було готове бачення: читання-перформанс, у якому поруч зі зірковими акторами брали б участь непрофесійні учасники, звичайні мешканці міста.

Як народилася ідея створення «Словника війни»?

Наприкінці лютого і на початку березня, коли у Львові був найбільший наплив вимушених переселенців, я трохи волонтерив на вокзалі — робив канапки, чай, допомагав з інформацією, поселенням. Потім ще кілька тижнів волонтерів в одному з тимчасових прихистків. А це — десятки та десятки розмов. Іноді довших, іноді зовсім коротких, поки людина бере свій чай та конфети для дітей. Я не мав як записувати, це було не зручно у всіх сенсах. Тому просто запам'ятовував, а коли повертався додому, то пригадував — звісно, ​​не всі, а лише ті, що найбільше вразило чи зачепило. Виходили такі собі епізоди, фрагменти монологів. І коли я їх почав занотовувати, то помітив, що у кожному з них можна виділити якесь найважливіше слово. Виходили як розповіді про слова, які змінюють своє значення в час війни, викликають нові, незвичні асоціації. А ще — помітив, що ці розповіді часто є чистою поезією, хоч у них нічого не вигадано. І я вирішив, що буду ці історії записувати як словник, за азбукою. Сьогодні вже є близько 60 історій і 58 слів, які вони розповідають (бо є слова, які мають дві історії, що теж дуже цікаво). Це дуже різні слова. Тут є і назви дуже конкретних промов, як-от «Риба», «Душ», «Какао», і абстракції: «Любов», «Прощання», «Сни». І навіть "Тетріс" чи "Прага".

Яка зістьорій «Словника війни» найбільше перегукується з вашою власною історією?

Часто питають, де я сам у цих текстах? Чому немає жодної моєї історії? Мені здається, що пережите і відчуте мною є дуже маловажним порівняно з тим, через що була змушена пройти більшість моїх співрозмовниць і співрозмовників. Та роль слуха, якого не видно, мені найприродніша. Але є справді історії, які особливо резонують із моїми відчуттями. Це, наприклад, розповідь про міські вулиці від художника Стаса Туріни: він говорить про те, як у дні війни тривожним починає здаватися саме те, що виглядає «звичайно», «як колись», бо починаєш підозрювати, що щось тут не так. Або розповідь про календар від письменниці Ларисі Денисенко. Вона гарно сказала про те, що відчуває, мабуть, багато хто з нас: як деякі способи відмірювати і називати годину, наприклад, ділити її на дні тижня, стають неактуальними.

Тільда ​​Свінтон підтримала Україну в Каннах, вибравши одяг для прес-конференції у кольорах прапору України. Як відбувалися переговорини та чия була ідея запросити її до читань?

Перемовинами повністю займався Аарон, і саме його ідеєю було запросити Тільду Свінтон і Алана Каммінґа. Дійство, до речі, має і свого режисера, Ґреґорі Тріґґса, який і визначив, які саме актори озвучують той чи інший уривок, вибудував із цих оповідей свій сюжет.

Культурна дипломатія важлива у воєнну годину. Можете ви навести вдалий приклад культурної дипломатиї, коли це мало важливі позитивні наслідки?

Культурна дипломатія сьогодні — це, насправді, теж війна. Нинішні події показують, що Росія навчилася добре робити лише одну річ — брехати та маніпулювати. Культура є важливим інструментом, за допомогою якого можна і потрібно говорити правду, її добре чутно, особливо з високих сцен. Тому такими важливими були месидж «Калуша» на Євробаченні, виступ поетки Любі Якимчук на церемонії вручення Ґреммі, присутність режисера і письменниці Ірі Цілік у Каннах. Язык культури — універсальний і гуманний, тому він так очевидно і легко демаскує всю жахливість російської агресії. І нею треба користуватися. Її почують ті, хто принципово не вникає у політику і не слухає політиків (а в світі, зокрема, на Заході, таких багато), але чий голос — бо це голос великої частки електорату — слухають ті-таки політики. Я не шукаю позитивів у війні, бо їх не може бути, але ситуація, яку маємо зараз, є ще й шансом для української культури раз і назавжди (вірю, що назавжди) вийти з тіні російсько-радянського імперського наративу, показати світові свою окремість і унікальність. Так, добре, що кінозірки читають оповіді українських біженців, медиків, волонтерів. Це — прямий шлях на перші шпальти газет і біля телевізійного прайм-тайму. А це вже має значення політичне і, зрештою, — історичне. Так улаштований сучасний світ.

Читайте також: СЛОВАР ВІЙНІ ВІД УКРАЇНСЬКОГО ПОЄТА ОСТАПА СЛІВІНСЬКОГО