Як це бути жінкою в кіноіндустрії

«Невпевненість у своїх силах сидить у самих жінках», – режисер Дар’я Жук та генпродюсер ОМКФ Юлія Сінькевич про чоловіче та жіноче у кіноіндустрії.

Гендерний дисбаланс, який спостерігається у кіноіндустрії, пов’язаний не лише з історичним підтекстом. Часто жінки самі бояться пробувати свої сили у професії, поступаються посадою та не вимагають належного. Про це говорили нещодавно у Києві учасниці дискусії «Як це – бути жінкою у кіноіндустрії?» – режисер фільму «Кришталь» Дар’я Жук та генеральний продюсер Одеського міжнародного кінофестивалю Юлія Сінькевич. Наводимо найцікавіші моменти розмови двох представниць кіноіндустрії.

Дар’я Жук:

Іноді відчуваю дещо упереджене ставлення себе, зокрема й у США (Дар’я вже кілька років живе і працює у Америці – Авт.). Якось, сидячи з продюсером та його асистентом, я пояснювала геніальність сцени з останнього фільму Альфонсо Куарона «Рома». Продюсер мене вислухав, а потім почав наново пояснювати те, що я сказала, своєму асистенту, приховано кажучи, що я погано донесла думку. Або припустимо, ти харчуєш фільм, але після тебе знову починає говорити продюсер, підкреслюючи, що його думка важливіша за твою. Тоді ти починаєш почуватися невпевнено. А ось жінки-продюсери розмовляють із тобою на рівних.

Юлія Сінькевич:

Є поширена думка, що існують чоловічі чи жіночі професії. Нещодавно я мав розмову з одним режисером. Ми обговорювали операторів, і була сказана така фраза: «Я не працюватиму з оператором-жінкою принципово, тому що не вірю». Це було сказано навіть не зважаючи на роботи. Просто: “Не довіряю, не хочу”. Ось цей поділ на чоловічі та жіночі професії вже є основою того, що відбувається далі. Чиновники та депутати, здебільшого чоловіки, скептично хмуряться, коли запитують їхню думку щодо питання про гендерну рівність.

Така ситуація склалася через історичну пам’ять. Довгий час жінкам заборонено було вчитися, працювати, а отже, приходити в професію в принципі. Потрібні роки на те, щоб це змінити, адже багато закладено дуже глибоко на генетичному рівні. Наприклад, багато хто скептично ставиться до використання фемінітивів, хоча це теж, загалом, результат того, що були «чоловічі» та «жіночі» професії, «чоловіча» та «жіноча» справа.

Читайте також: ЩО ТАКЕ ФЕМІНІЗМ І НАВІЩО ВІН ПОТРІБНИЙ У ХХІ СТОЛІТТІ?

Дар’я Жук:

Цю проблему я виявила навіть сама, коли мене попросили порекомендувати режисера на паралельний телевізійний проект. Я зрозуміла, що у мене стільки чудових дівчат-режисерів довкола. Але всередині все одно була якась невпевненість, чи варто їх рекомендувати, адже «напевно, хлопець все ж таки краще зробить цю роботу». Я ніби підсвідомо не до кінця вірила навіть у те, що я сама можу бути режисером. Зараз це вже минулося, але три роки тому я задумалася про те, що існує внутрішнє упереджене ставлення, сформоване агентом, оточуючими людьми. Вони ніби й підтримують тебе, але в той же час кажуть: Ти ж розумієш, що це чоловіча професія? Навіщо тобі це?”.

Юлія Сінькевич:

Насправді Даша має рацію – часто це сидить у нас самих. 5 років тому мені в руки попалася книга Шеріл Сендберг. Вона член ради директорів Facebook, активна захисниця рівноправності. І ось вона теж звернула увагу на те, що багато всередині самих жінок – як результат невпевненість. Шеріл Сендберг працювала ейчаром та спостерігала величезну кількість людей. Часто чоловіки, яких взяли на роботу кілька місяців тому, говорили: «Ну все, давайте мені підвищення та зарплату більше. Я все можу, хочу розвиватись і взагалі мені треба». Зворотна ситуація із жінкою. Якщо вона і прийде, то буде сприйнята як кар’єристка та стерва. А якщо жінці пропонують позицію, на яку вона справді підходить, то її реакція буде: «Ой, я не знаю. Мені треба подумати, навчитися, порадитися. А раптом я не впораюсь, у мене не вийде». Відповідно, це сидить усередині.

Проводили показовий експеримент, який Шеріл Сендберг також описує у своїй книзі. Взяли резюме однієї людини, але змінили ім’я на жіноче та чоловіче. Дві групи експертів запитали, кого з цих кандидатів вони взяли б на роботу і чому. Реакція на «чоловіче» резюме була такою: «Клас, це чудовий фахівець. Мабуть, чого хоче. Звичайно, беремо». Група, якій дісталося «жіноче» резюме», вважає кандидатку кар’єристкою, надто самовпевненою, з непідтвердженими знаннями. В результаті виявилося, що справжнє резюме належало жінці.

Читайте також: НЕ ДРУГА ПІДЛОГА: КНИГИ ПРО ФЕМІНІЗМ, ЯКІ ГІДНІ ВАШОЇ УВАГИ

Довгі роки я не думала про те, що невпевненість сидить усередині нас самих. Ми завжди почекаємо, десь поступимося, подумаємо «ну так, це чоловіча справа, може, не варто». Я почала ловити себе на такому і намагатися змінювати своє ставлення. Хоча досі в мені є певне сором’язливість. Іноді мені важко сказати прямо, що мені щось не подобається. Коли мені запропонували стати директором ОМКФ, моя реакція була класичною: «О боже, раптом я не впораюся». Я ночами не спала, переживала. А потім у якийсь момент подумала: «У сенсі – не впораюся? Звичайно, впораюся!». І, здається, поки що справляюся.

У нас індустрія, що розвивається, тому ми багато можемо закласти вже зараз завдяки своїй мобільності. Ми всі беремо активну участь у формуванні української кіноіндустрії, у тому, які мають бути правила, процедури, яке кіно має підтримуватись, як має бути організований прокат. Якщо питання ролі та статусу жінок нарівні з чоловіками у кіноіндустрії теж впроваджувати у стратегічні документи та піднімати у професійному середовищі – це відкриває для нас багато можливостей.