Що таке синдром нещасного життя?

А вам знайоме це відчуття?

Люди, які планують жити лише після війни, мають синдром відкладеного життя. Це психологічний феномен, за яким людина постійно переживає за минуле чи майбутнє. Вона не може жити у проміжку тут і зараз.

Людина, яка чекає на закінчення війни, переживає за майбутнє, що не має конкретного терміну настання. Часто підґрунтя такої поведінки – дитинство. Людину хвалили лише за досягнення: «Ти можеш відпочити лише після виконаної роботи. Подібна ситуація: «Ти можеш повернутися до звичної життя лише після закінчення війни». Такі люди часто страждають на депресію, тому що не вміють отримувати задоволення просто так. 

Якщо ви розумієте, що схильні до подібного синдрому, запитайте себе: «Хочу я віддати ворогу свою життя? Адже якщо я не живу, то він мене вже переміг. Тобто я самостійно вписав собі у бойові втрати». Часто після цього люди ніби прокидаються і розуміють, що не хочуть здаватися врагові та віддавати йому свою життя. Проте якщо людина мала психологічну травму до війни, то нова реальність лише поглибить цю рану. Тому слід вчасно визнати це і звернутися за психологічною допомогою. 

Як не відкладати життя на потім?

Давайте розглянемо умовні ситуації, які можуть продовжувати жити своєю життям.

"Хочу продовжити жити, але близькі мене не розуміють та засуджують" 

Доступний спосіб дати раду агресії – засудити людину поруч. Людина, яка схильна до відчуття провини, погоджуватиметься зі звинуваченнями. Це призведе до погіршення її психологічного стану. Ви маєте бути готовими, що близькі можуть негативно реагувати на ваші трансформації. Вони ж не замовляли змін у своїй житті, їм і так було добре. Це їхня картинка світу, яка немає нічого спільного з вашою.

Алгоритм дій у подібній ситуації: 

1. Якщо є можливість, зменште спілкування з цим чоловіком. Якщо немає, то представте, що ви в коконі. Всі слова, які летять у ваш бік, відскакують від його поверхні.
2. Хвалити собі за те, що ви зробили сьогодні. 
3. Поговоріть із тим, хто вас підтримає в цій ситуації. 
4. Не доводьте свій погляд цьому людині, але вказуйте на свої кордони. Скажіть: «Мені не подобається, коли ти зі мною так розмовляєш. Не роби такого більше, будь ласка» або «Я зараз не готовий підтримувати цей розмову». Цій людині просто потрібно зробити когось винним. Так вона знімає вину з себе. Це також можуть бути токсичні стосунки, які були задовго до війни. 

"Я в безпеці, але в мене розгубленість та апатія. Не знаю, як повернутись до життя”.

Зазвичай такі люди мали на меті виїхати з території, де ведуться активні бойові дії. Далі лінія часу непродумана. Переїхали у безпечне місце, а що далі? Розгубленість, бо немає наступної цілі. Ваше головне завдання відбудувати лінію часу. Зазвичай це роблять за підтримки психолога. Наприклад, він просить згадати, як людина чистила зуби тиждень, місяць та рік тому. Потім – як це робила сьогодні та робитиме завтра. Так збирається хронологія дій.   

Наступний етап – планується. Спершу спробуйте поставити ціль на найближчі пів години. Потім ще на годину.  Проте не чекайте від себе чіткого розуміння, що та коли робити. Адже переїзд – це стрес, а раптовий переїзд – подвійний стрес. Тому спочатку поповніть сили та плануйте на найближче майбутнє, а потім відновлюйте побутову, соціальну, особистісну та професійну сфери в нових умовах. 

Читайте також: Як вберегти своє ментальне здоров'я: 10 практичних порад

“Після переїзду не хочу виходити з дому. Нині все не на годині. Житиму далі, коли закінчиться війна” 

Минуло майже два місяці. За цю годину люди поділилися на три категорії: 

1. З ресурсною психікою без комплексних травм. Вони мають силу продовжити життя навіть попри війну. 
2. Ті, хто затримався у проміжній фазі. Вони ніби хочуть продовжувати життя, але щось постійно їх зупиняє та повертає на кілька кроків тому. Їм також притаманне сильне почуття провини. 
3. Люди, які залишилися в тому стані, що й у перший день війни. Зазвичай саме вони агресивно реагують на бажання інших жити далі. Вони не сплять, не їдять, постійно читають новини та забороняють собі будь-які насолоди. 

Проблема останніх може бути не лише у внутрішньому бажанні, а й у порушенні роботи нейромедіаторів мозку. Тому слід вчасно звернутися до сімейного лікаря чи терапевта. За допомогою опитувальника лікар може діагностувати проблему та скерувати до невролога чи психіатра. Спеціалісти визначатимуть спеціальні медикаменти. Без них ризик ПТСР, депресії та тривожних розладів збільшується.

Медична психологіня та травмотерапевт Оксана Степанюк

За інформацією Телеграм-каналу https://t.me/psy_support