Small Talk: Олеся Геращенко (Шамбур), культурологія про книгу «(Не)свідоме мистецтво. Художні рефлексії. Україна після 2013»

Для кого було створено цю книгу? Та як виникла ідея її створення?

Понад десять років я займаюся медіацією – виступаю для людей, які перебувають у конфліктних відносинах, посредником для вирішення спільних спірних питань. Це ті, що я вмію найкраще. На початку 2014 року, коли російська військова агресія підняла в Україні високу хвилю волонтерства, кожна людина, яка хотіла сприяти перемозі, замислювалася, що вона вміє, що вона може віддати своїй країні. Я могла запропонувати суспільству, на той час поляризованому за ознакою «Майдан – Антимайдан», допомогу у вибудовуванні порозуміння, щоб консолідуватися перед викликами, які постали перед нами. Отже, я долучилася до роботи когорти упорядників громадських діалогів, спрямованих на гуртування громад. Настав момент, коли багато хто з моїх колег, і я так само, стикнулися з проблемою залучення учасників до діалогу – ескалація подій на фронті, природним чином, розділила людей за ознакою «свій-чужий», нібито не залишивши простору для обговорення, «сірої » Зони. Але, водночас, питання адаптації тимчасово переміщених осіб у нових громадах, акомодація ветеранів, які повернулися додому з досвідом, який їм, їхнім батьківщинам і всьому нашому суспільству незабаром посягати – все це потребувало локального обговорення.

Шукаючи нові підходи, я з'ясувала, що кінопоказ документальної стрічки, з подальшим її обговоренням, або відкриття художньої виставки суттєво допомагає залучити громаду до осмислення складних питань. Здобувши враження, у певному сенсі, спільні, люди вже мають спільний фон для дискусії, у них виникає бажання обмінятися думками щодо побаченого, і поступово вони стають готовими до діалогу і на чутливі громадські теми. Я побачила перспективу в концептуалізації ролі зразкового мистецтва в межах теорії і, особливо, практики роботи в конфліктній середовищі, яка розпочала наукове дослідження цього питання. Вивчивши думки та досвід медіаторів, які працюють з громадами, поставивши «художній» експеримент за участю активної молоді, я зрозуміла, що маю досить туманне уявлення про те, що самі митці думають щодо потенціалу свого мистецтва дати відповідь на сьогодення. Так народилася ідея цієї книги.

А якою книжка здійснилася – питання геть окреме. Як каже моя наукова керівниця, якщо від дослідницької пропозиції до захисту тема твоєї дисертації не змінилася, ти погано виконала свою роботу. (Усміхається.) Отже після попередніх розмов з художницями та художниками, видавцями, куратор(-к-)ами я значно розширила коло своїх питань. Ми дослідили питання художньої реакції на наше найближче минуле, місця українського мистецтва у світовому масштабі, соціальну роль митця. Книжка повнозначно існує на різних рівнях прочитання: на рівні художнього образу, мистецької рефлексії та документальних свідчень. Отож буде цікавою для найширшого читацького кола: когось вона привабита як зібрання найактуальнішого сучасного українського мистецтва, когось — як антропологічні досвіди художньої середовища напередодні повномасштабного російського вторгнення. Так чи інакше, книга демонструє, що соціально ангажовані митці/-кіні працюють, бо розуміють піковість ситуації, але навіть ті художники/-ці, які в інтерв'ю стверджували, що не звертаються до війни, у своїх роботах несвідомо демонстрували громадську свідомість . Саме ця зона осмисленого та неосмисленого художнього впливу становить простір книжки.

Чи знайшли ви відповіді на запитання, які ставили перед собою, починаючи роботу над нею? 

Книга є збіркою понад п'ятдесяти інтерв'ю представників української мистецької середовища. Я ставила учасницям та учасникам проекту ті самі питання. І, на щастя, отримувала відповіді, і то такі, що позичали мою душу на рівнях, про наявність яких я навіть не здогадувалася. Для мене принципово важливо було почути відповіді із різних куточків нашої країни. У книжці представлені художні школи багатьох регіонів України – від Києва та Харкова, від Чернівців та Дніпра, від Львова та Одеси до тимчасово окупованих Криму, Донецька та Луганська. Деяких визначних художників мені не вдалося залучити до участі, але ми обговорили на сторінках книги їх доробок з кураторами та мистецтвознавцями, тому як авторка я відчуваю, що вдалося у книжці представити певну повноту і широту. огляду, відповідно до задуму. Головне, що я зрозуміла і що мене наснажило – це те що ми, як спільнота, не втратили спроможності обговорювати складне та болісне! Це, на мій погляд, робить усіх нас не просто сильнішими, а й непереможними!

Які нові питання виникли у вас після закінчення роботи над книгою?

Книга стосується теми художнього осмислення періоду від Революції Гідності до повномасштабного російського вторгнення. Думаю, як змінилися б і чи змінилися б відповіді учасників, якби я ставила свої питання сьогодні. Поки що роблю собі примітки, формулюю питання та збираю матеріали для іншого того, що, сподіваюся, буде написано вже після нашої победи.

Про роль мистецтва в суспільстві багато сперечаються. Якою бачите її ви? Які завдання перед митцями у воєнну годину?

Маючи певний культурологічний бекграунд, я чудово розуміла недолугість питання, що мистецтво щось «винне» обществу. Для людини мистецтва воно має неподібний, навіть нахабний присмак. Але поставити його я мала, бо відчуваю, що мистецтво таки має свою роль і функцію в суспільному процесі, її цікаво, можливо, навіть художникам було осмислити.

Оскільки мистецтво поєднує в собі колективний наратив, який передбачає свідчення про страждання, втрату, конфлікт і дискримінацію, воно має творческий потенціал до виявлення та загоєння травм, а також трансформативну силу для налагодження стосунків, надаючи можливість найслабшим бути почутими. Соціально ангажоване мистецтво спроможне формувати у глядачів нову свідомість та має потенціал змінити реальність, межі якої будуть містити пам'ять про війну та осмислення світу як цінності.

Художник (-ця) у цьому процесі може виступати, наприклад, свідком подій, документуючи довколишню дійсність, або створювати емоційні художні роботи, які дають нам змогу побачити власний біль і розпач.

Художня візуалізація найболючіших емоцій, які об'єднують багатьох людей, може втамувати біль, уникаючи ретравматизації, бо оживляє пережите в іншому, художньому контексті.

Насправді, чи не кожний учасник (-ця) проекту запропонували мені своє бачення ролі митця у соціальному процесі. Так і у воєнної години художник(-ця) може ставити перед собою різні творчі завдання, але я бачу головним одне, і воно не відрізняється за суттю від завдання, яке стоїть перед шкірним (-ною) – залишатися живим, наближаючи нашу победу.

За ким із українських авторів ви спостерігаєте зараз?

З особливим відчуттям і, варто сказати, з глибшим розумінням спостерігаю зараз за творчими відгуками своїх респондентів (-ток), маючи на увазі також і те, що найбільш вражаючі роботи наших митців і мисткинь – попереду. На моє переконання, високе мистецтво потребує певної відстані, осмислення. Думаю, років через десять ми побачимо шедевральні роботи, поява яких спричинятиме трагічні події сьогодення.

Якщо в цілому спробувати проаналізувати їх дії. Митці реагують по-різному на війну?

Хтось документує події, перебуваючи безпосередньо на передовій, веде художні щоденники, хтось стає частиною руху опору на тимчасово окупованих територіях — ризикуючи життям розміщує біля місцевого простору плакати та графіті, даючи людям знак, що вони не самі. Хтось їде на міжнародну резиденцію чи готує виставку за кордоном, промотуючи Україну, допомагаючи тримати тему війни у ​​нашій країні на світовій повестці. Хтось день у день створює мотивуючі роботи для соціальних мереж, аби підтримати бойовий дух українців або кмітливо та винахідливо художньо відповідає на фейки та пересмикування, і це на рівні образу працює краще за тисячу слів. Хтось відчуває творче заціпеніння у зв'язку із жахіттями, які нас спіткали. Ми всі реагуємо на війну у відповідності до нашого світогляду, психотипу, потенціалу. Митці – також люди.

Який антивоєнний твір ви вважаєте геніальним?

Думаю, найпоширенішою відповіддю на цей питання могла б бути «Герніка» Пікассо.

«Герніка» Пікассо стала глобальним символом протесту проти будь-яких війн. Її значення та сила підтвердилися у 2003 році у будівництві ООН. Вона висіла на стіні кімнати, де на її тлі відбувалися виступи перед пресою. Переконливість антивоєнного шедевра спонукала адмінінстрацію накрити репродукцію одеялом під час виступу держсекретаря Коліна Пауелла, який розповідав про необхідність війни в Іраку.

І при цьому, маючи можливість висловити свою власну думку, я б зазначила, що в цілому світова культурна спадщина надмірно наповнена символами, які особливі війну та її похідні. Але ж найбільший потенціал до посилення позиції консенсусу в громадських дискурсах мають якраз візуальні роботи, інспіровані естетикою світу! Саме вони формують у суспільній свідомості так званий сукупний досвід світу, до якого ми свідомо чи невідомо починаємо прагнути. І в цьому сенсі, геніальним я назвала б триптих Федора Кричевського «Життя» (1925-27), який складається з трьох частин: «Любов», «Сім'я» та «Повернення». У цьому художньому і, певною мірою, філософському шедеврі, на мій погляд, всі три частини об'єднані спільною ідеєю любові, як життєвої квінтесенції. На кожному етапі життя, в умовах щастя та біди, любов тримає нас купи і придає стійкості навіть у руйнівних обставинах. Я бачу всеперемагаючу велич, красу та моральну силу людей. Я бачу чудові наслідки війни і, водночас, прекрасні принади світу. Думаю, що це гостре відчуття, яке поранити і гоїти водночас є найсильнішим рушієм і мірою життя.

Фото: з архіву Олесі Геращенко (Шамбур); надані видавництвом «Основи».

Читайте також: SMALL TALK: ЛЮСІЯ БОНДАР, МЕДІАМЕНЕДЖЕРКА І ВИДАВЧИНЯ, АВТОРКА THE BEAUTY OF UKRAINE