UA
RU

Жіноча справа. Три історії: як це – чекати на дитину та народжувати під звуки сирен та канонади вибухів

Редагувати переклад
Анна та Катерина стали мамами у перші дні війни Росії проти України. Владислава перебуває на 7-му місяці вагітності. Кожна з дівчат опинилась в епіцентрі подій у день нападу ворога – у Києві, Бучі та Ірпіні. Ми попросили дівчат розповісті, як це відчувати радість материнства, коли дитячий плач та сміх переривають вибухи важкої артилерії та тривожна сирена протиповітряної оборони.
   
Ганна Брицька

Анна, адвокатка, донечці – 12 днів

киянка, наразі перебуває у Львові

Моя донька народилася в Києві 23 лютого шляхом кесаревого розтину. Ми в сім'ї шутили, що треба встигнути народити в контрольованих умовах до війни.

Зранку 24 лютого, коли я кормила доньку, я почула вибухи, але не повірила, що це ті, чого я боялася. Увечері цього ж дня медичний персонал попросив зібрати найнеобхідніші речі в рюкзак і в разі чого бути готовими до евакуації біля бомбосховища.

Вранці 25-го пролунала перша сирена і нас оперативно спустили до бомбосховища, яке було заповнене породілями та немовлятами, тут же працювали лікарі, надаючи медичну допомогу жінкам. Комусь допомагали з дітьми, комусь робили уколи знеболюючого.

Найбільше вразливі були недоношені дітки, яких із системами життєзабезпечення несли медсестри на руках.

Цього ранку ми ще двічі спускалися до бомбосховища. Зранку після щеплення між сиренами нас із донькою виписали. Моя лікарка зі мною була на постійному зв'язку і всіляко мені допомогла, бо інші лікарі мені були недоступні.

На шостий день після пологів я з сестрою та донькою вирішила їхати з Києва, оскільки знаходитись у постійному напруженні було вище моїх сил. Ми зібрали лише найнеобхідніше, що умістилося у два маленькі рюкзаки та валізку. Звісно хотілося взяти більше промов, проте ми розуміли, що це значно ускладнило наше пересування. Всі потяги були максимально заповнені і сісти до Львова нам вдалося лише на додатково призначену електричку, що їхала о 21-00 годині.

Ганна Брицька 2

Щойно ми сіли в електричку, пролунав вибух, всі у вагоні потрапляли на підлогу. Я ще довго сиділа на підлозі з донькою та боялася піднятися.

Проте, електричка рушила і за 12 годин доставила нас до Львова. Це були довгі і виснажливі години, часом ми зупинялися, щоб полагодити пробки, які то вибивало, то вони перегорали, але ми все ж таки їхали. В електричці було багато людей з дітьми та домашніми тваринами.

Зараз я перебуваю у Львівській області, тут мені надали медичну допомогу, зняли шви, оглянули дитину і всіляко намагаються забезпечити всім необхідним для дитини, мені навіть дитячого возка знайшли, навіть два.

Наші люди прекрасні. Не віритися, що люди ладні на все, аби допомогти чужій людині.

За годину війни у ​​мене частично зруйнували дачний будинок уламком снаряду. Там у пастці опинився мій 85-річний свекор, без світла і фактично без зв'язку, в оточенні російських військових. Вчора дивовижним чином трапився чоловік, який вивозив дітей із сусіднього дачного кооперативу полями і мав одне місце у машині, на яке взяв тата. Варто сказати, що цей чоловік не просто довіз тата до Києва, він довіз його додому, розуміючи, що йому доведеться залишитись у нас, бо не встигав повернутися до початку комендантської години. Ця новина була найчудовішою за ці 10 днів.

Ганна Брицька 7

Я намагаюся читати новини лише двічі на день, оскільки переживаю, що постійне напруження може вплинути на наявність у мене молока.

 

 

Влада 3

Владислава, редакторка відео, перебуває на 7-му місяці вагітності

мешканка Бучі, наразі перебуває на Закарпатті

Я дізналася про війну від колеги, яка зателефонувала утром. Ми працюємо у ЗМІ, тому перше, що я зробила: попросила чоловіка зібрати речі, а сама поїхала на роботу. Думала, що це тільки на межі зіткнення у Луганській та Донецькій областях. Звістка була неочікуваною, бо я до кінця не вірила, що таке можливо 21-му сторіччі. Хоча напередодні думала, що добре мати повний бак пального в машині, але так цього й не зробила.

Я живу у Бучі, це передмістя Києва, де від першого дня і дотепер тривають постійні обстріли. Як у самому місті, так і навколо через воєнні об'єкти, що його оточують. Ми не одразу зважилися виїхати з міста. Через те, що не розуміли, де саме розташована техніка окупантів, де безпечні дороги, та вистачить палива на дорогу (з ним наразі проблема). Боялися потрапити під обстріли, які постійно чули за вікном. Від знайомої я дізналася про евакуаційний потяг для жінок та дітей з сусіднього міста Ірпінь, і наважилася скористатися ним. Чоловіків він не вивозив, тож я поїхала з мамою та неповнолітнім братом.

На вокзалі Ірпіня ми ледь не потрапили під обстріл, тому нас евакуювали альтернативним способом – довелося пішки переходити річку через розбомблення міст.

Так ми потрапили на територію столиці, звідки українські вояки доправили нас до київського залізничного вокзалу. Через наплив людей ми не змогли сісти у перші два потяги, що прямували до Львова. Ситуація на вокзалі Львова була ще гірша. Квітків не було нікуди, живі черги на посадку складали сотні людей. Там ми мали план Б – родичі мого чоловіка могли довезти нас до будь-якої потрібної точки. Через комендантську годину ми втратили їх на ніч, а на ранок продовжили дорогу. Зараз ми виїхали до західного кордону, поки перебуваємо тут, у безпечному місці. Не знаю, як буде далі, можливо, нам доведеться перетинати кордон.

Найбільше зараз турбує те, щоб чоловік також міг виїхати із нами. Наразі я не знаю чи це можливо. Й щодня очікую на будь-яку звісточку від нього.

Нам охоче допомагають. З одягом допомогли родичі чоловіка, вони волонтерять на розподільчих складах гуманітарки з Польщі. Житло надали друзі наших друзів та християнська спільнота. Окремі медичні клініки розпочали волонтерську діяльність та проводять безкоштовні огляди та УЗД для вагітних, тому ми в надійних руках. Чого не скажеш про чоловіка. Наразі він в епіцентрі бойових дій – у Бучі, у місті немає світла, води, зв'язку та продуктів для забезпечення базових потреб.

Влада

За ці 9 днів постійних обстрілів у моєму рідному місті, я звикла до звуків вибухів і можу розпізнати наскільки далеко вони відбуваються. Тож, перебуваючи у Бучі, ми навіть пристосувалися і не прокидалися, якщо постріли були тихі.

Проте спокійним сном назвати це було важко, бо ж підсвідомо спиш недовго, щоб переглянути новини і розуміти ситуацію навколо. Вдень намагалися відволікатися побутовими справами: прибиранням, грою у настільні ігри чи приготуванням їжі. Остання було дуже актуальне.

На вулицю ми не виходили, частина магазинів була рознесена мародерами, тож уперше пекли домашній хліб, виходило смачно.

Зараз перегляд новин не зупиняється, адже ми майже не маємо зв'язку з рідними і хочемо знати, що відбувається.

Найбільше тішити ранкова смс від чоловіка «все добре, ніч була тиха». Не знаю, наскільки тихою вона була, можливо він береже мої нерви та крихітку під серцем, але він живий і це головне.

 

Катерина Білоконь 2
 

Катерина, журналістка, мама сина – 6 днів та донечки 8 років

жителька Ірпіня, наразі перебуває на Закарпатті

До звістки про напад я була така не готова, що коли зранку всі почали говорити про війну – не повірила і почала моніторити новини. Мене почали запитувати робітники моєї клініки: у якому режимі ми будемо працювати, зважаючи на новини? Я пропонувала зачекати і подивитись, як працюють інші медичні центри… Тобто я взагалі не могла повірити в те, що відбувається. Хоча з новин я знала, що на кордонах України стоїть російська військова техніка та ймовірність вторгнення дуже висока.

Вибухи з ранку 24-го лютого я не чула, можливо, через те, що я мешкаю в Ірпені під Київом, можливо, просто проспала їх. Мені зателефонував тато й дуже серйозним тоном сказавши, що почалася війна.

Від звістки про напад Росії на Україну в мене все похололо всередині. Я була вагітна і мій рядок підходив саме до пологів. Я відчула собі беззахисною та безпорадною.

Я не могла вільно пересуватися, вразі чого я не змогла… не те що бігти, навіть йти пішки на велике відстань. Мене не залишало відчуття, що я взагалі нічого не можу вдіяти в цій ситуації, навіть попіклуватися про свою старшу донечку. «Як я виживатиму в цих умовах?», — думка, яка не полишала мене.

На другий-третій день бойових дій я усвідомила, що це справжня війна.

Катерина Білоконь 3

Я задумалася, як і де мені народжувати. У Києві була складна ситуація. Лікарні приймали поранених. Пологові будинки на околицях мого міста не відповідають загальним нормам, і не секрет, вони не в дуже гарному стані. Я навіть розглядала можливість народжувати вдома та шукала акушерок, які працюють онлайн.

Але моя лікарка переконала мене, що це небезпечно через виникнення кровотечі… Тоді я вирішила їхати до Києва. Не чекати доки почнуться пологи, і бути у лікарні трохи зарано. Було жахливо, стріляти могли почати будь-якої миті. І так воно і сталося в дорозі, та мені пощастило дістатися до пологового будинку цілою та неушкодженою, де я народила хлопчика.

Моя сім'я їхала до мене в пологовий будинок з Ірпеня до Києва під пострілами та вибухами протягом 8 годин (тоді як у мирну годину ми витрачали на дорогу не більше години). Я дуже переживала, коли чекала на них. У пологовому будинку не просто радісно прийняли всю мою батьківщину. А виділили окрему кімнатку, де рідні змогли заночувати разом із двома собаками (вони в нас немаленького розміру) та котиком. Ми не могли їх позбавити, бо розуміли… точніше не мали уявлення, коли зможемо повернутися додому. З пологового будинку ми виїхали на Західну Україну, мені здається досить безпечно.

Ніяк не відволікаюся від новин. Був момент, коли я взагалі нічого не робила, тільки скролила стрічку новин. Особливо коли була в пологовому будинку, бо всі рідні залишилися в Ірпіні, і моя 8-річна доня. Зараз ми всі разом.

Я поважно стежу за тим, що відбувається у Києві та Ірпіні, бо мої душа і серце залишилися там. Я навіть трішки відчуваю собі зрадницею, що я тут у безпеці, а вона залишилася там, дехто з них просто не мав змоги виїхати. Бо це небезпечно навіть під час евакуації.

І ти ніяк не можеш їм допомогти. Повітряна тривога мені вчувається навіть зараз у якихось сторонніх звуках. Хтось щось зачепив, грюкнули двері – мені здається, що це знову пролунав вибух.

Не втрачати надію допомагає єднання людей, яке я спостерігаю навколо себе. Я на власні очі побачила, скільки людей має велике серце. Мої сусіди з Ірпеня, які приходили до бомбосховища та піклувалися про мою батьківщину, люди, які чергували ночами у моєму будинку.

Катерина Білоконь

Війна робить нас усіх беззахисними та оголює у нас людяність.

Моє втіха – це народження синочка. Бо він – підтвердження того, що життя триває, щоби не відбувалося. Малюк потребує багато уваги, йому потрібний мій гарний настрій. Я дивлюся на нього, і це додає мені віри, що все буде гаразд, що колись це все скінчиться і ми зможемо повернутись до рідного міста. Я дуже хочу повернутися до свого рідного дому, який ми обладовували з такою любов'ю.

Фото з власного архіву героїнь матеріалу

#ВсеБудеУкраїна!

Читайте також: ЗА ЗАКОНАМИ ВІЙСЬКОВОГО ГОДИНИ: ПРО «РАСИЗМ» ПІД ГОДИНУ ЄВАКУАЦІЇ В УКРАЇНІ

Статті на тему