Small Talk: Семен Горов, режисер про короткометражний документальний фільм «Спомин про майбутнє»

Український режисер Семен Горов презентував короткометражний документальний фільм «Спомин про майбутнє». Ця стрічка - авторський документальний короткометражний фільм Семена Горова про українських митців та їх творчість у їх рідних містах під час війни. Метою проєкту є допомога творчим особистостям та підтримати їх у спротиві, що вони чинять, надихнути людей України не опускати рук, попри все мріяти й вірити в майбутнє. Стрічка показує короткі історії митців, виражені в танці та музиці. Більше про роботу над фільмом та режисерські будні під час війни він розповів арт-журналістці Дарії Кибець.

Розкажіть про героїв Вашого документального фільму «Спомин з майбутнього».

Головним героєм, безумовно, є Ігор Поклад – геніальний композитор, герой України. Рік тому, після повномасштабного вторгнення, моя подруга Маруся Лиманська, яка є співавтором сценарію, вислала мені музику. Це була п’єса «Спомин» у виконанні Народного оркестру національних інструментів, яку Ігор Поклад написав дуже давно. П’єса дуже мене розчулила. У цей час в інформаційному просторі з’явилася звістка, що композитор із дружиною перебуває під окупацією у Ворзелі. У його будинку був штаб ворожої бригади, а вони з дружиною і друзями сиділи у підвалі. Тож мене зачепили за живе і історія, і музика. Почав формуватися задум фільму. По-перше, ми поїхали у Харків, де нашими героями стали Юлія Чурсіна, Марія Чикнаберова. Юлія — танцівниця сучасної хореографії. Вона танцювала в метро, де жителі ночували, переховуючись від небезпеки. Так вона рефлексувала щодо всього, що відбувається. Потім ми вирушили до Одеси, де знайшли Дениса Ліпатнікова та Наташу Моісеєву. Вони теж танцюють контемпорарі, Наташа ставила виставу під час дуже напруженої ситуації у місті. Таким і був задум фільму – герої виражають себе та свій біль через танець під музику Поклада у нескорених містах. У Харкові зйомки проходили в районі Салтівки, де було чути гучні вибухи, а в Одесі – біля Оперного театру, де було майже безлюдно, на Потьомкінських сходах, поряд з пам’ятником Дюку, обкладеним мішками. Ще один наш герой – танцівник Ярослав Кайнар – розповів, що після 24 лютого постало питання, чи потрібна взагалі ця професія, що таке танець в наші дні. Але ми з ним поїхали в Ірпінь, в будинок культури, де, як би Ярославу не було складно, записали його танець. Також знімали пана Поклада у Ворзелі, у тому самому підвалі, де йому довелося пережити всі жахіття. Наш фільм про те, як митці можуть чинити спротив та чи є місце мистецтву під час війни. Я б назвав стрічку молитвою про щасливе майбутнє України. Особисто для мене найскладнішим було закінчити роботу, поставити крапку в цій історії, адже велика війна триває.

Фільм «Спомин про майбутнє» надихає митців продовжувати вірити, мріяти та творити. А що зараз, після року повномасштабного вторгнення, надихає вас?

Мене надихають українці, які чинять спротив, міжнародна підтримка, моя родина, яка весь час була зі мною в Києві, мої друзі, які залишилися тут – хтось на фронті, хтось допомагає, хтось творить. Але найбільше надихає віра в Україну. Ми з сусідами домовилися, що після перемоги ми влаштуємо свято на нашій вулиці на Подолі, перекриємо рух транспорту та зробимо невеличкий карнавал. У кав’ярні поблизу згодилися безкоштовно пригощати учасників кавою, пивом. Хочемо влаштувати свято на всю вулицю.

До речі, про сусідів, але інших… Ви багато знімали російських знаменитостей у своїх мюзиклах. Чи підтримали вони вас під час повномасштабної війни?

Частина з них виїхала з росії, таким чином підтримавши Україну, а та частина, що залишилася, розділена. Одні тихесенько у месенджер пишуть «Тримайтеся», але не більше. Вони переповнені страхом та чекають, що все якось закінчиться саме собою, на що я завжди кажу, що без їхніх зусиль цей жах ніколи не закінчиться. А з деякими просто перервався зв’язок, та це й на краще.

Яким був останній проєкт до 24 лютого 2022 року?

Останнім проєктом був фільм «Пригоди Святого Миколая» у 2019 році, це кінострічка для дітей, який ми показуємо і зараз у дитячих центрах, намагаючись допомогти дітям, «поцілованим» війною, які пережили дуже багато, залишилися без батьків. Тобто фільм продовжує жити, він про надію, про віру в диво. А моя нова стрічка «Спомин про майбутнє» — це перша спроба у жанрі документального кіно, хоча зараз жанри взагалі важко визначити. Все, що ти твориш, підпадає під жанр трагедії. Але хочеться якоїсь надії, сонця. Впевнений, ми всі зараз чекаємо на весну та перемогу.

Найбільшу популярність та впізнаваність вам принесли мюзикли. Чи думаєте про те, щоб зняти мюзикл в майбутньому?

Можливо. Але говорячи про жанри, якраз жанр мюзиклу останнім часом втратив популярність. Зараз, щоб зняти мюзикл, нам потрібна перемога. Тож сподіваюся, мюзиклу бути, навіть якщо його зніму не я, це не так вже й важливо (усміхається).

Все більше людей прагнуть пізнавати українську культуру, але не знають, з чого почати. Дайте пораду таким людям, з чого починати знайомство.

Я б радив все-таки зазирати в майбутнє. Уявляю Україну європейською країною, яка є в авангарді сучасних, я б навіть сказав футуристичних, тенденцій. Звісно, це неможливо без знання свого коріння, історії, етносу, фольклору. Але я мрію про майбутнє, про той час, коли в Україну будуть приїжджати люди, щоб побачити українське кіно, танець, почути українську музику, почитати українських письменників і просто побути тут, як в місці сили, яке не скорилося. Саме таке майбутнє у нас попереду, я впевнений.

Автор: Дарія Кибець

Читайте також: ПРО ЩО ЖІНКА МОВЧИТЬ: НАДІЯ ПАРФАН, РЕЖИСЕРКА, ЛАУРЕАТКА БЕРЛІНАЛЕ-2023