Фотографка Діана Андруник про проєкт “Не така як інші вона”: «Хочу розмити уявну лінію між стандартами краси»

Фотопроєкт “Не така як інші вона” - це справжнє одкровення для тих, хто з ним знайомий. Сьогодні ми поговорили з його авторкою Діаною Андруник. 

— Як ви прийшли у фотографію? Пам’ятаєте, як вперше взяли фотоапарат та зробили перший кадр?

— Пам’ятаю, що у 4 роки моя мама привезла мені з Польщі Polaroid, тоді я і зробила своє перше фото. Проте, до фотографії я прийшла в університеті, коли навчалася у МВД. Я побилася об заклад зі своїм викладачем з криміналістики щодо технічного обладнання на місці злочину. Пам’ятаю, що він казав, що краще використовувати плівку, а я казала, що цифру. Все дійшло до того, що я писала роботу щодо технічного забезпечення на місці злочину. Тоді усе і закрутилась навколо фото.

По суті, спочатку я вивчила що всередині камери, а потім почала знімати. В моєму житті було багато класних викладачів, яких я сама знаходила. Коли я починала, а це було 7 років тому, не було такої великої кількості майстер-класів і воркшопів чи туторіалів на ютюбчику. Доводилося напрошуватися, шукати якісь курси, пробувала знімати сама. Але усе прийшло з досвідом. Зараз я вже сама викладаю фотографію і читаю лекції.

Читайте також: ДАЙВЕРСИТИ В УКРАИНЕ: МОДЕЛИ С ОСОБЕННОСТЯМИ РАССКАЗАЛИ О ТОМ, ПОЧЕМУ ОНИ НЕ НУЖДАЮТСЯ В ЖАЛОСТИ

— Що для вас значить фотографія?

— Фотографія для мене — це енергетичний слід на цифровому носієві. По суті, за допомогою фотографії я вивчаю людські душі й переношу їх у фото. Мені подобається процес спілкування, обмін енергіями. У діалозі з клієнтом народжується портрет. Фотографія — це маленька історія людини, яка відбулася у той момент, коли знімав фотограф. Деколи мене називають “фототерапевт”, бо після моїх зйомок люди стають щасливішими, впевненими у собі, вони заряджаються енергією. Це круто. Я радію, коли люди радіють бачачи себе на фото.

Фотографія для мене — це енергетичний слід на цифровому носієві.

— Розкажіть про проєкт «Не така як інші вона». Коли народилася ідея? Хто вас надихнув? Як шукали героїнь?

— Я воліла б, щоб проєкт “Не така як інші вона” з’явився через мою високу самооцінку, але ні. У той період у мене було багато питань щодо фігури та себе як фотографа. Я сумнівалася в усьому. Хотілося б перекинути все на токсичні стосунки, у яких я тоді була, але то був мій вибір бути там і з тією людиною. Пам’ятаю, що стояла біля дзеркала і казала хлопцеві, яка я товста, а він мені закинув фразу накшталт “а як же тим дівчатам у яких немає рук або ніг”. І мені це так засіло в голову. Мені зі школи хотілося щось зробити важливе для людей, які не можуть себе захистити, відстояти чужі права.

Поки я знімала і писала інтерв’ю дівчат, росла разом з цим проєктом, розвивалася як особистість і як жінка. Поки він набирав свою форму і значення, я вчилася у дівчат.

Перші дві героїні були моїми подругами. Я знала їх, але не знала, що в однієї вітіліго, а в іншої шрами та операції. Перший проєкт був емоційно складним через те, що тоді я ще не дуже зрозуміла, як саме маю звертатися до дівчат , щоб не образити, щоб донести свою думку, чому саме вони мають стати героїнями. Але самі дівчата були зі мною дуже добрими й вони навчали мене не боятися говорити про такі речі. Бо якраз сюсюкання найбільше виводить з себе. Звертаючись навіть словами “особлива”, ти автоматично заносиш дівчину до не таких, хоча ми усі однакові. Та це вже прийшло до мене з другою частиною проєкт.

Читайте також: ОСНОВАТЕЛЬ БЛОГА @THEVELVETDUST О ФЕМИНИЗМЕ, НЕЖЕЛАТЕЛЬНЫХ ВОЛОСАХ И СЧАСТЬЕ БЫТЬ СОБОЙ

На наступний рік було вже легше, бо через публікації першого проєкту про нас дізналися, і дівчата писали мені самі. На цей раз було вже складно обирати й відмовляти, бо головний критерій — це любити себе і бути впевненою у собі, не дивлячись на обставини. Більшість з тих, хто мені пише, ще досі перебувають у стані прийняття. Тому усі, кого ви бачите на фото — це дівчата, які йдуть по життю з високо піднятою головою. Я думаю, вони б могли дати фору будь-якому коучу по самооцінці. Завдяки їм я зрозуміла, звідки нелюбов до себе і прийняла себе. Усі дівчата мене дуже надихають, ми спілкуємося, дружимо. Це якийсь клуб жіночої підтримки. Мені здається інколи, що моєї підтримки (посміхається). Я б бажала кожному мати таких подруг.

— Соціальні проєкти завжди залишають відбиток у серці. Як змінився ваш погляд на світ після того, як ви пропустили крізь себе стільки важких історій?

— Проєкт мені допоміг вирости над собою, як я писала вище. Дав можливість допомогти багатьом жінкам у ремісії та після видалення груді побачити, що “красива — це жива”, як казала Таня Керелова. Також я реалізовуюсь як професіонал, бо ж фотографія, то не тільки про гроші. Це про користь для людей, суспільство, розвиток, як на прикладі соціального проєкту. Мені здавалося, що на здоров’я це не впливає, тому що проєкт досить позитивний, але робота і підготовка дали все ж таки збій в організмі. Буквально тиждень тому я отримала свій власний шрам, будучи героїнею своєї історії боротьби за життя на операційному столі. Але знову ж таки, історії дівчат зараз допомагають пройти реабілітацію. Мене зовсім не страшить мій шрам і я не думаю “о Боже, що скаже мій мужчина”. Якось так склалося, що проєкт вплівся в канву мого життя і ми вже як одне ціле. Ми одне без одного вже не можемо.

— Щоб ви хотіли сказати своїм героїням?

— Своїм героїням я б хотіла сказати величезне “дякую” за те, що одного разу вони вибрали життя, за боротьбу і за те, що зараз кожна з них відстоює права інших дівчат за можливість жити в рівноправному суспільстві. Те, що вони погодилися оголити не лише своє тіло, а і свою душу. Довірилися мені, дозволили розказати історії. Вони змінили моє життя і зробили сильнішою.

Кожна історія — це як маленький крок до самої себе у компанії “Не така як інші вона”.

— Яке майбутнє очікує на «Не така як інші вона»?

— Останні декілька місяців моєю мрією було провести виставку і не просто для галочки, у неї є декілька цілей, а показати проєкт суспільству та популяризувати цю тему. Розмити уявну лінію між стандартами краси, достукатися до дівчат, які зараз перебувають у ситуаціях, які здаються їм неможливими для щасливого та повноцінного життя, донести думку проєкту до дівчат з низькою самооцінкою. Також зібрати кошти для Наді Возної з рідкісною хворобою метелика. Вшанувати пам’ять однієї з героїнь, якої з нами більше немає, — Даші Химчук.

Моя мрія зараз збувається. Марина Щербенко безкоштовно надала свою галерею на цілих два тижні, щоб проєкт побачив Київ. Тому з 9 по 26 вересня кожен зможе прийти та подивитися на фото дівчат у реальному розмірі. Ба навіть більше, виставку запросили до Дніпра та Одеси. Було б круто об’їздити Україну з таким проєктом.

Не хочеться, щоб у проєкту був термін зберігання, але наразі його фінансування залежатиме лише від тих, кому він близький. Якщо тому, хто буде читати цю історію, він відгукнеться, прошу, пишіть мені, долучайтеся. Я відкрита до співпраці.

Автор фото Діани: Антон Шевченко