Редакція Marie Claire про улюблені роботи номінантів премії Future Generation Art Prize 2017

До 16 квітня у київському PinchukArtCentre проходить виставка 21 номінанта премії Future Generation Art Prize 2017. Редакція Marie Claire побувала на екскурсії та розповідає про роботи, які вразили нас до глибини душі.

Костянтин Путіленко, головний редактор

Більше за інших мене вразила інсталяція Ібрагіма Махама з Гани «Неорієнтований Нканса II». У сучасному мистецтві в цілому я люблю масштабні роботи, але від цієї у мене перехопило подих. До того ж, інсталяція ще й двостороння, і розглядати її можна нескінченно з двох окремих залів. Робота складається з десятків боксів шевців з усього світу, за кожною з них – своя унікальна історія, а чітко структурований каркас допомагає трохи освіжити голову. Проект відноситься до категорії work in progress, кінцевою датою автор вказує 2030 рік. Цікаво буде подивитися на неї в завершеному вигляді через 13 років у лондонській Saatchi Gallery, наприклад. 

Юлія Портарескул, арт-директор

Мені сподобалося кілька інсталяцій, але найлаконічнішою і тому улюбленою стала робота Мартіна Сімса «Уроки I-LXXV» із США. Кожен відвідувач, який навіть не знає англійської, може дізнатися слова на стіні. Уривчасті як постріли, що не складаються у фразу, вони показують, наскільки глобалізація проникла у всі аспекти нашого життя: універсальна мова, стандартизований шрифт, рекламні ролики корпорацій без національної ідентичності, пропагандуючі товари, що продаються на всіх п’яти континентах. Де межа між інтелектуальним збагаченням та втратою індивідуальності? Як визначити для себе глибину інтеграції у світовий контент? Відповіді на ці запитання і пропонує знайти кожному з нас Сімс.

Алла Родигіна, старший редактор відділу “Мода”

Найбільше враження на мене справила відеоробота “МОНО” випускниці Школи Родченко Саші Пирогової. Більшість її практик заснована на рухах та емоційному зв’язку з людьми, які беруть участь у її проектах. Ось і відео, представлене в рамках виставки 21 номінанта премії Future Generation Art Prize 2017, також про рухи. І, по суті, тільки вони можуть говорити за людей. Візуально робота побудована таким чином, що кілька людей у ​​абсолютно блялому, сірому одязі крутять у руках мікрофони. Спочатку здається, що вони не знають, що з ними робити: хлопці б’ють мікрофонами по підлозі, проводять ними по животу і навіть вкручують їх у свої очі, видаючи максимально неприємні звуки. У перші секунди все це виглядає дуже безглуздо, але трохи пізніше ти розумієш: мікрофон це метафора голосу і права висловитися так, як ти справді думаєш. Якого сьогодні, за фактом, у нас, як і раніше, немає. Для мене саме ця робота стала найбільш співзвучною тому, що сьогодні відбувається довкола.     

Олена Заєць, заступник головного редактора

Я люблю дізнаватися підтекст у будь-якому вигляді мистецтва – чи то художні роботи, кіно, фотографія чи музика. Від співзвучності думок художника з моїми власними багато в чому залежить, переймуся я роботою чи ні. Серед номінантів на приз цього року я відзначила Аслі Чавушоглу з Туреччини, який зібрав випуск газети з прогнозів ворожок і провісників. Наш світ сьогодні настільки мінливий і тендітний, що складно дати адекватний прогноз, до чого через десять-двадцять років приведуть як прогресивна революція нових технологій, так і постійний переділ територій, що базується на обмеженості мислення деяких людей. Мене також вразила відеоінсталяція росіянки Сашка Пирогова – сподіваюся, нові покоління в наших країнах таки знайдуть свій голос, гучний і позбавлений страху. Але найдовше я затрималася біля “Обміну валют” Сол Калеро з Венесуели. Ключовими якостями роботи є почуття гумору та теплота – цих двох якостей дуже часто не вистачає сучасним художникам, аби відкрито дивитися на людей та світ.

Марія Панченко, оглядач відділу «Краса та здоров’я»

Найбільше враження справила робота Фібі Босвелл із Кенії. Спочатку ця мультисенсорна інсталяція мене шокувала. Від твоїх кроків у просторі Mutumia з’являються звуки жіночих голосів, які чи плачуть, чи виють. Цей процес супроводжується анімацією із зображеннями голих жінок. Хочеться якнайшвидше вийти з кімнати, але я все ж таки хотіла розібратися, про що робота. Виявляється, 2015 року жінки з Уганди використовували своє тіло для того, щоб бути почутими. Вони роздяглися на вулицях догола, що є грубим порушенням культурних табу, що склалися, виступаючи проти спроб відібрати у них землю. Робота змусила мене задуматися про багато речей – про слово як зброю, про те, як наше тіло сприймають у суспільстві… Хор жіночих голосів виявився банальною, але дуже важливою спробою бути почутими.

Олександра Вихрест, що випускає редактор

Інсталяція кенійської художниці Фібі Босвел – той випадок, коли хотілося як пройти її до кінця, так і розвернутися на середині шляху. Аудіовізуальний ряд мене вразив. З одного боку – злиття жіночих голосів (зізнаюся, не найприємніше юшку), яке посилюється в міру твого просування всередині інсталяції, а наприкінці досягає піку – багато відвідувачів виставки так і не змогли подужати цю какофонію, зупинившись на півдорозі. З іншого боку – мальована анімація із зображеннями голих жінок, не завжди у найпозитивніших позах – все це добре поєднується та посилює ефект, змушує задуматися про теми, актуальні у всьому світі: про сприйняття жіночого тіла в суспільстві, про право бути почутими, про боротьбу і неможливості мовчати.

Олександра Паттурі, видавець

Робота Кемана Ва Лехулере “Час пам’ятає інший час” з ПАР мені сподобалася тим, що хоч би скільки ти дивився на стіни в цьому залі, щоразу знаходитимеш нові деталі. При цьому твої знахідки залежатимуть від того, в якому стані ти сам зараз перебуваєш. Це підхід, який мені завжди імпонував. Мені також сподобалася незвичайна техніка виконання: масштабний орнамент та малюнки крейдою, яка частково стерта. Я це прочитала як творення та руйнування. Цікаво, наскільки може відрізнятися ця робота, якщо художник покаже її в іншій країні. Адже він створював її в якомусь особливому стані, яке стовідсотково буде відмінно від того, в якому він творитиме наступного разу.

Марія Дашенко, бренд-менеджер

Мені сподобалися роботи Нжидекі Акуніїлі Кросбі з Нігерії. Вони масштабні і дуже цікаво спостерігати за симбіозом різних культур: як нігерійський досвід переплітається з досвідом життя в новій країні. Мені здається, головний сенс її робіт – як зберегти себе, культуру та традиції своєї країни незалежно від місцезнаходження та обставин. Велика кількість емоцій, думок та складнощів, що виникають у процесі вибудовування нового життя, художниця передає, використовуючи велику кількість різних інструментів – акрил, олівці, вугілля, тканину та перекладні зображення.  

Вікторія Бажан, стиліст

Мене зацікавила робота Івана Арготи “Ідеологічно ваш: про те, що ми відчуваємо, як ми це відчуваємо і світ”, особливо її частина з перфорованими листівками. Мені здається, це дуже життєва і правдива робота, яка така близька нам зараз. Сенс у тому, що не завжди інформація, яку нам хочуть донести, є правдою. Завжди є прихований сенс. Тому потрібно вміти читати між рядками. На жаль, не у кожного з нас це виходить, деякі просто не хочуть думати і дивитися глибше, багато хто сліпо вірить і слухає, що мене розчаровує навіть більше, ніж саме існування таких послань.

Фото: Олена Заєць, Сергій Ільїн