Чоловік говорить: Олександр Яцентюк, актор фільму «Памфір»

Всесвіт фільму «
Памфір» сповнений сенсів, кодів та знаків, які цікаво відкривати та досліджувати в кожній його сцені. Українська драма вже завоювала прихильність міжнародної аудиторії та підкорила українське кіно товариство, 23 березня картина виходить на екрани українських кінотеатрів. Про головне та другорядне, матеріальне та духовне виконувач головної ролі, актор
 Олександр Яцентюк розповів арт-журналістці
 Дарії Кібець.

Фото: instagram/pamfir_film

Які життєві уроки дали вам батьки?

Якщо послухати, у кожного якась своя тяжка доля. Так само і у мене. Я рано втратив батька, мені було дев’ять років. Він розбився на мотоциклі, і ми з мамою і сестрою жили втрьох. Моя мама працювала у продовольчий сфері, забезпечувала нас і завжди прагнула, щоб ми почувалися не гірше, ніж діти, у яких є повна родина. Але ми завжди були дуже близькі, і це незмінно. Історія, що брат із сестрою не ладнають, з самого дитинства була не про нас. Навіть коли мама приносила зарплатню, ми разом сідали, рахували і відкладали частину на якісь крупні покупки. Ця сімейна традиція заклала щось важливе в нас із сестрою, щось, що ми перенесли і в стосунки з нашими окремими родинами. Тобто, відповідаючи на питання, який урок дали батьки, я певно скажу, людяність і відчуття, що може бути по-різному. Ти можеш бути бідним, можеш стати трішки більш забезпеченим, але зберігається тенденція бути людиною в будь-якому випадку.

Який момент поділив ваше життя на «до» та «після»?

Знаєте, я був дуже схожим на свого батька. Колись сестра мого тата розповідала, що у Львівській області, де вони жили, проводили вечори, на яких мій батько був ведучим. І він завжди забував текст! Та він мав свою «фішку» — по-особливому чухав потилицю, коли вчергове намагався згадати слова. І саме від цього зал просто лежав від сміху. Я не знаю, як це було, можу лише уявити, оскільки тата пам’ятаю я досить добре. Отже, у нього були акторські здібності, які передалися і мені. Проте в юні роки я мусив заробляти гроші, їздив по заробітках, і так тривало до двадцяти восьми років. Аж тоді я вирішив кардинально змінити своє життя і піти у світ творчості. Певно, оцей момент і був переломним. В якомусь сенсі я відмовився від матеріального і пішов за тим особливим відчуттям, що сиділо в грудях і хотіло вирватися на волю протягом двадцяти восьми років. І я радий, що сталося саме так.

Що вас найбільше «драйвить» — у житті, роботі, стосунках?

Напевно, люди. Люди, які роблять багато корисного. Тобто серед моїх знайомих є дві категорії людей: одні пасивні, інші активні у своїй діяльності. Останні заряджають мене під час спілкування, вселяють енергію. Це може бути незначна співпраця чи розмова, але коли бачиш, як людина бореться, то десь на підсвідомості це відкладається. І, можливо, через один-два дні ти починаєш діяти схоже у спілкуванні з іншими людьми. Це такий собі позитивний «вірус» між нами всіма.

Ви можете сказати, що вже знайшли себе?

Ні… Тобто я не можу прожити жодного дня, не думаючи про кіно і як актор, і як режисер, який нещодавно дебютував, щоб відчути себе по іншу сторону камери і покращити рівень комунікації на майданчику. Але я не виключаю того, що акторське життя може привести мене до чогось іншого, як колись минуле життя привело мене до акторства, де я наразі щасливий. Тож якщо відкриються інші двері, я не буду противитися.

Якими критеріями ви вимірюєте успіх?

Якщо дивитися не тільки на себе, а й на інших, то, певно, в загальному успіх – в симбіозі духовного з матеріальним. Тобто, коли ти чимось займаєшся і навіть не помічаєш, що вже почав досить добре заробляти, а просто робиш улюблену справу. Успішна людина не біжить за чимось одним, втрачаючи інше. В моєму розумінні успіх у тому, щоб займатися духовним і раптом отримати від цього матеріальне забезпечення. Якщо ж говорити про акторську професію, то, до речі, не вважаю популярність критерієм успішності. В цій професії мене більше приваблює та частина, де ти твориш – експедиції, підготовка до ролі, вичитка матеріалу. Друга частина, тобто популярність, є невід’ємною, але зовсім мене не цікавить. Якби її можна було уникнути, я був би цілком задоволений.

Кадр "Памфір", 2022

Як виглядає ваш стандартний день?

Зараз окрім акторської професії, я займаюся ремонтами, з чим мав досвід у «минулому» житті. Працюю офіційно, намагаюся підтримувати життєдіяльність української економіки, трохи донатити, волонтерити. Мабуть, не тільки мені зараз притаманне почуття стресу і провини, що робиш недостатньо, що не перебуваєш на фронті. Я людина невійськова, та відчуття вини деколи сковує. Спілкування з активними людьми, які заряджають енергією, про що я вже говорив, активують і допомагають рухатися далі. Наприклад, я зрозумів, що вихід «Памфіра» відкриває нові можливості, але мені не вистачає досконалого знання англійської мови. Я жив протягом п’яти років в Іспанії та добре говорю іспанською, знаю польську, та нещодавно мусив спілкуватися з режисером на майданчику англійською, і зрозумів, що мені не вистачає знань. Прийшло усвідомлення, як багато я втрачаю, тож намагаюся вивчати мову.

Які якості партнера для вас важливі?

Я наведу приклад із партнерства на знімальному майданчику, але, напевно, це може поширюватися і на особисті відносини. Для мене питання не в партнері, а в собі, в тому, що ти робиш з тим, який твій партнер. Ти або відмовляєшся працювати, або знаходиш ключик. Але вважаю егоїстичним вимагати від партнера, щоб він був таким, як тобі треба. Претензії необхідно ставити до самого себе. В нашій професії перед пробами завжди є спілкування з режисером, і іноді вже на цьому етапі відчуваєш, що тобі складно. І тут не можна сказати, що людина не так ставить запитання чи ще щось конкретне, це просто енергія, погляди, рухи, зауваження. З цього всього часом ти робиш висновок, що важко буде працювати з цією людиною. Але її вини у цьому немає. Ви просто не співпали, краще вже на березі розійтися. Проте дуже цікавий матеріал вартий того, щоб підлаштуватися. До речі, на моєму шляху переважно трапляються люди, з якими ми розуміємо один одного та зберігаємо спілкування на довгі роки.

Яка матеріальна річ є для вас найціннішою?

Єдине, що приходить в голову одразу: в мене є котик (сміється). Але це ж не матеріальна річ. Я навіть не знаю. Наприклад, я не маю квартири, за яку б переживав зараз, коли прилітають ракети, проте я переживаю за квартири всіх українців. Мені подобається, що зараз змінюється свідомість наших людей, і цьому сприяла велика міграція у 2000-х роках. Коли люди поверталися з-за кордону, то, перш за все, привозили нові ідеї, нове світосприйняття. Машина – це ж не розкіш, це засіб пересування. Якщо і є щось матеріально важливе для мене, то, як і для будь-якого сина чи дочки, це забезпечити батьків. А якщо у мене особисто з’явиться можливість придбати житло, я це зроблю, але навіть тоді в моїй квартирі пануватиме скандинавський стиль, абсолютний мінімалізм, незважаючи на те, що я добре знаюся на ремонтах. Я точно не матеріаліст.

Що в житті найважливіше? А що взагалі не важливо?

Я думаю іноді: якщо ракета прилетить в місце, де я знаходжуся, і мене раптом не стане на цьому світі, то принаймні я встиг зробити те, завдяки чому залишуся в пам’яті людей на певний період часу. Я говорю про роль уфільмі «Памфір». Це був супер-проєкт, певно, найкращі дні мого життя. Важливо залишити слід в пам’яті поколінь – у моєму випадку через кіно, але це може стосуватися будь-якої сфери. А неважливою і непотрібною вважаю невпинну гонитву за грішми, яка завжди призводить до краху, це лише питання часу.

Який антивоєнний твір вважаєте геніальним, таким, що змінив свідомість людей у ставленні до війни?

На думку одразу спадає Бенксі – художник, який залишив кілька антивоєнних графіті у Києві та Київській області. Проте насправді я вважаю, що нашу свідомість змінює цілий набір картинок війни, які ми бачимо щодня. Як от зображення молодої дівчини, яка вивела з Ірпеня під час окупації п’ятнадцять собак з інвалідністю, чи песика на ім’я Крим, який плакав на руїнах приватного будинку, де загинули його господарі. Вони закарбовуються глибоко в пам’ять, щоб ми не могли ані забути, ані пробачити те, що відбувається зараз. Вони символізують ту ціну, яку ми платимо за майбутній мир, і звучать у нашій підсвідомості, як камертони.

З яким українським режисером ви б хотіли попрацювати в майбутньому?

В українській кіноіндустрії за останній час з'явилося так багато супер-талановитих режисеров. Я хочу попрацювати і з Наталкою Ворожбит, Катериною Горностай, Павлом Остріковим, Антоніо Лукіч. Наразі після роботи над «Памфіром» для мене Дмитро Сухоліткий-Собчук — це феномен, зародок нової хвилі. Він дуже довго готується до проекту, і ніколи не направляє акторів до того, що хоче досягти, силою чи йогоїстичністю. Він має унікальний підхід, створює умови, в яких ти отримуєш насолоду від роботи і навіть не помічаєш, наскільки ти поринув у цей світ і вже приносиш користь проекту. Я бажаю українським актерам можливості попрацювати з Дмитром, адже це дивовижно.

Автор: Дарія Кібець

Читайте також: ПРО ЩО ЖІНКА МОВЧИТЬ: СОЛОМІЯ КИРИЛОВА, АКТОРКА ФІЛЬМУ «ПАМФІР» З ПРОГРАМИ КАНН-2022