Фотографка Діана Андрунік про проект “Не така як інші вона”:

Фотопроект “Не така як інші вона” - це справжнє одкровення для тих, хто з ним знайомий. Сьогодні ми поговорили з його авторкою Діаною Андруником. 

— Як ви прийшли у фотографію? Пам'ятаєте, як уперше взяли фотоапарат та зробили перший кадр?

— Пом'ятаю, що у 4 роки моя мама привезла мені з Польщі Polaroid, тоді я і зробила своє перше фото. Проте, до фотографії я прийшла в університеті, коли навчалася у МВС. Я побилась об заклад зі своїм викладачем з криміналістики щодо технічного обладнання на місці злочину. Пом'ятаю, що він казав, що краще використати плівку, а я казала, що цифру. Все дійшло до того, що я писала роботу щодо технічного забезпечення на місці злочину. Тоді все і закрутилось навколо фото.

По суті, спочатку я вивчила що всередині камери, а потім почала знімати. У моїй житті було багато класних викладачів, яких я сама знаходила. Коли я починала, а це було 7 років тому, не було такої великої кількості майстер-класів і воркшопів чи туторіалів на ютюбчику. Доводилося напрошуватися, шукати якісь курси, пробувала знімати сама. Але все прийшло з досвідом. Зараз я вже сама викладаю фотографію та читаю лекції.

Читайте також: ДАЙВЕРСІТІ В УКРАЇНІ: МОДЕЛІ З ОСОБЛИВОСТЯМИ РОЗПОВІДАЛИ ПРО ТОМУ, ЧОМУ ВОНИ НЕ ПОТРЕБУЮТЬСЯ В ЖАЛОСТІ

— Що для вас означає фотографія?

— Фотографія для мене - це енергетичний слід на цифровому носії. По суті, за допомогою фотографії я вивчаю людські душі та переношу їх у фото. Мені подобається процес спілкування, обмін енергіями. У діалозі з клієнтом народжується портрет. Фотографія це маленька історія людини, яка відбулася у той момент, коли знімав фотограф. Деколи мене називають “фототерапевт”, бо після моїх зйомок люди стають щасливішими, впевненішими у собі, вони заряджаються енергією. Це круто. Я радію, коли люди радіють бачачи собі на фото.

Фотографія для мене - це енергетичний слід на цифровому носії.

— Розкажіть про проект «Не така як інші вона». Коли народилася ідея? Хто вас надихнув? Як шукали героїнь?

— Я воліла б, щоб проект "Не така як інші вона” з'явився через мою високу самооцінку, але ні. У той період у мене було багато питань щодо фігури та собі як фотографа. Я сумнівалася у всьому. Хотілося б перекинути все на токсичні стосунки, у яких я тоді була, але то був мій вибір бути там і з тим чоловіком. Пам'ятаю, що стояла біля зеркала і казала хлопцеві, яка я товста, а він мені закинувши фразу на кшталт "а як же тим дівчатам у яких немає рук чи ніг”. І мені це так засіло в голову. Мені зі школи хотілося щось зробити важливе для людей, які не можуть собі захистити, відстояти чужі права.

Поки я знімала і писала інтерв'ю дівчат, росла разом із цим проектом, розвивалася як особистість і як жінка. Поки він набирав свою форму і значення, я вчилася у дівчат.

Перші дві героїні були моїми подругами. Я знала їх, але не знала, що в одній вітіліго, а в іншій шрамі та операції. Перший проект був емоційно складним через те, що тоді я ще не дуже зрозуміла, як саме маю звертатися до дівчат, щоб не обидити, щоб донести свою думку, чому саме вони мають стати героїнями. Але самі дівчата були зі мною дуже добрими і вони навчали мене не боятися говорити про такі речі. Бо саме сюсюкання найбільше виводити з себе. Звертаючись навіть словами “особлива”, ти автоматично заносиш дівчину до не таких, хоча ми всі однакові. Та це вже прийшло до мене з другою частиною проекту.

Читайте також: ОСНОВНИК БЛОГА @THEVELVETDUST ПРО ФЕМІНІЗМ, НЕБАЖАЛЬНЕ ВОЛОССЯ І ЩАСТЯ БУТИ СОБОЮ

На наступний рік було вже легше, бо через публікації першого проекту про нас дізналися, і дівчата писали мені самі. На цей раз було вже складно обирати і відмовляти, бо головний критерій - це любити собі і бути впевненою в собі, не дивлячись на обставини. Більшість з тих, хто мені пише, ще досі перебувають у стані прийняття. Тому всі, кого ви бачите на фото - це дівчата, які йдуть по життю з високо піднятою головою. Я думаю, вони б могли дати фору будь-кому коучу по самооцінці. Завдяки їм я зрозуміла, що нелюбов до себе і прийняла собі. Всі дівчата мене дуже надихають, ми спілкуємося, дружимо. Це якийсь клуб жіночої підтримки. Мені здається інколи, що моєї підтримки (Посміхається). Я б хотіла кожному мати таких подруг.

— Соціальні проекти завжди залишають відбиток у серці. Як змінився ваш погляд на світ після того, як ви пропустили крізь собі стільки тяжких історій?

— Проект мені допоміг вирости над собою, як я писала вище. Давши можливість допомогти багатьом жінкам у ремісії та після видалення груді побачити, що “гарна - це жива”, як казала Таня Керєлова. Також я реалізуюсь як професіонал, бо ж фотографія, то не тільки про гроші. Це користь для людей, суспільство, розвиток, як на прикладі соціального проекту. Мені здавалося, що на здоров'я це не впливає, бо проект досить позитивний, але робота і підготовка дали все-таки збій в організмі. Буквально тиждень тому я отримала свій власний шрам, будучи героїнею своєї історії боротьби за життя на операційному столі. Але знову ж таки, історії дівчат зараз допомагають пройти реабілітацію. Мене зовсім не лякати мій шрам і я не думаю “про Боже, що скаже мій чоловік”. Якось так склалося, що проект вплився в канву моєї життя і ми вже як одне ціле. Ми одне без одного вже не можемо.

— Щоб ви хотіли сказати своїм героїням?

— Своїм героїням я б хотіла сказати величезне “дякую” за те, що одного разу вони вибрали життя, за боротьбу і за те, що зараз кожна з них відстоює права інших дівчат за можливість жити в рівноправному суспільстві. Те, що вони погодилися оголити не лише своє тіло, а й свою душу. Довірилися мені, дозволили розповісти історії. Вони змінили мою життя і зробили сильнішою.

Шкіра історія - це як маленький крок до самої себе у компанії "Не така, як інші вона”.

— Яке майбутнє очікує на Не така як інші вона?

— Останні кілька місяців моєю мрією було провести виставку і не просто для галочки, у неї є кілька цілей, а показати проект громадськості та популяризувати цю тему. Розмити уявну лінію між стандартами краси, достукатися до дівчат, які зараз перебувають у ситуаціях, які здаються їм неможливими для щасливої ​​та повноцінної життя, донести думку проекту до дівчат з низькою самооцінкою. Також зібрати кошти для Наді Возної з рідкісною хворобою метелика. Вшанувати пам'ять однієї з героїнь, якої з нами більше немає — Даші Хімчук.

Моя мрія зараз збувається. Марина Щербенко безкоштовно надала свою галерею на цілі дві тижні, щоб проект побачивши Київ. Тому з 9 по 26 вересня кожен зможе прийти та подивитись фото дівчат у реальному розмірі. Ба навіть більше, виставку запросили до Дніпра та Одеси. Було б круто об'їздити Україну з таким проектом.

Не хочеться, щоб у проекту був термін зберігання, але наразі його фінансування залежатиме лише від тих, кому він близький. Якщо тому, хто читатиме цю історію, він відгукнеться, прошу, пишіть мені, долучайтесь. Я відкрита до співпраці.

Автор фото Діані: Антон Шевченко