Українське кіно: що з ним зараз і що буде потім. Колонка Анни Мачух.

Анна Мачух, виконавча директорка Української кіноакадемії та генеральна директорка Одеського міжнародного кінофестивалю про сучасне українське кіно напередодні Одеського міжнародного кінофестивалю, який стартує 19 серпня у Чернівцях. 

Цієї весни я спостерігала, як сотні тисяч глядачів виходили з кінотеатрів вражені українським кіно. Уявити таке 10-15 років тому було неможливим. Тоді в кінотеатрах було 2-3 українські фільми на рік, які збирали вкрай обмаль глядачів, охочих до свого кіна. Українське кіномистецтво не мало довіри у аудиторії, вона надавала перевагу американському, рідше європейському кінематографу. Та з роками ситуація почала змінюватись.

Після десятиліть певної стагнації, коли українські фільми ледь добиралися до кінотеатрів, індустрія виросла в потужний конкурентоспроможний механізм. Українське кіно набуло статусу певного бренду – воно стало впізнаваним як серед внутрішнього, так і закордонного глядача. Наші фільми були представлені чи не на кожному великому міжнародному кінофестивалі і нерідко здобували там нагороди. Вперше українську стрічку нагородили на Венеційському кінофестивалі – фільм “Атлантида” Валентина Васяновича переміг в програмі “Горизонти”. А його наступна робота вже змагалася в основному конкурсі цього ж фестивалю. Українські режисерки Ірина Цілик та Марина Ер Горбач отримали режисерські нагороди на кінофестивалі “Санденс”. І таких прикладів немало. 

Аж ось – починається повномасштабне вторгнення росії в Україну. Ми потрапляємо в абсолютно незвичну реальність, переживаємо шок, тривогу і занепокоєння майбутнім. Одночасно з цим працюємо на міжнародну аудиторію, закликаємо підтримати Україну, допомогти їй. Впродовж довгих місяців страждає цивільне населення, інфраструктура, а також культурна галузь: російськими обстрілами нищаться пам’ятки, архітектура зазнає руйнувань, кіноіндустрія знову під загрозою стагнації, як роки до цього. 

Ми довго йшли до того, аби зробити український кінематограф таким, як він є зараз – з якісними фільмами, впізнаваним стилем, “обласканим” західною пресою і вподобаним українським глядачем. До 2022 року ми провадили активну роботу всередині галузі: приєднання до фонду Eurimages, запровадження системи кешрібейтів, яка, на жаль, так і не запрацювала, зйомки бойовика “Останній найманець” від Netflix, які відбулись у Києві. Кількість фільмів, яка щороку знімалась в Україні, до 2022 року невпинно росла. Попри те, що пандемія та пов’язане з цим призупинення зйомок вплинули на галузь в цілому, у 2021 році в прокат вийшов 21 український фільм.

24 лютого 2022-го змінило все і кожного з нас. За минулий рік ми спостерігали сильний відтік кадрів, оскільки багато хто виїхав за кордон і продовжив діяльність там. Частина кінопрофесіоналів змінила профіль діяльності, частина долучилась до лав Збройних сил України або стала волонтерами. Наприклад, зараз в ЗСУ служать продюсер Володимир Яценко, режисер Олег Сенцов, кінооператор Ярослав Пілунський та інші. Акторки Анастасія Пустовіт, Ірма Вітовська, режисер Тарас Дронь активно займаються волонтерством. Загалом, 75% кінопрофесіоналів залишились без роботи. 

До всього державний бюджет зазнав перерозподілу і наразі у нас повністю відсутнє державне фінансування кіногалузі. Єдиний варіант для продовження діяльності – брати участь у програмі Українського культурного фонду на культурно-мистецької діяльності та подаватись на стипендії. Крім того, спостерігається криза довіри до державних інституцій та їхнього керівництва, на кшталт Державного агентство України з питань кіно, УКФ та Міністерства культури та інформаційної політики. 

Всі ці чинники сприяють тому, що майбутнє української кіноіндустрії видається зараз дуже туманним. Попри те, що цієї весни ми побачили колосальний успіх українських фільмів в прокаті, коли “Мавка” за перший місяць прокату зібрала майже 100 млн грн, або авторський фільм “Люксембург, Люксембург” Антоніо Лукіча увірвався в десятку найкасовіших фільмів України, надалі такі кейси ми навряд чи побачимо. 

Звісно, попит на українське кіно не зменшиться, адже увага світової спільноти так чи інакше прикута до нашої країни в контексті війни. Тим не менш зменшиться кількість продукованого контенту. Ті фільми, що були зняті до початку повномасштабного вторгення, продовжуватимуть свій фестивальний та прокатний шлях. Але їхня кількість суттєво скоротиться через об’єктивні причини. На екрани потраплять ігрові стрічки, які вироблені за кошти іноземних та українських інвесторів. 

Поряд з цим, сучасні реалії дають поштовх до розквіту української документалістики різних форм: повнометражні фільми, короткі метри, документальні серіали. Такий контент дешевший у виробництві і актуальний, бо він про тут і зараз. 

Натомість, проблемою залишиться нестача кадрів – зменшення ринку призведе до скорочення кількості працюючих фахівців кіноіндустрії на на 60-70%. Кінопрофесіоналам потрібно адаптуватися до нових умов, в яких ми опинилися і скористатися можливостями. 

Нам потрібно інтегрувати українську кіноіндустрію в європейську. До того ж, нам необхідно працювати над відновленням державного фінансування галузі, реформувати державні інституції, що відповідають за сферу культури і продовжувати налагоджувати співпрацю з міжнародними партнерами. Адже нам є що показати та про що розповісти світові. Потрібно лише забезпечити українські кіноголоси цією можливістю. В темні часи й кризові моменти часто народжуються генії і я вірю, що таких з’явиться ще більше. Варто лише створити умови для їхньої діяльності і забезпечити необхідними інструментами творення. 

Читайте також: #BOOKSHELFY: РЕЖИСЕР ОЛЕСЬ САНІН