UA
    RU

    Журнал Marie Claire - June

    June-Фото 1


    Цього року хлібороби виходили у поля у військовій амуніції і лише після того, як там попрацювали сапери. На Запоріжжі та Сумщині посівна кампанія відбувалася в 20-30 км від лінії фронту… Героями нашого сьогодення залишаються українські воїни та лікарі, а поруч ізними – хлібороби. Всі вони дбають про нашу безпеку: перші – про національну, другі – про продовольчу. Тому ми однаково тішимося перемогам і на полях бою, і на полях хліборобських.

    На сьогодні російські окупанти вивезли із захоплених українських територій у росію майже пів мільйона тонн зерна. В червні почнеться збір врожаю озимих, який окупанти теж планують вивозити. Такі дії можуть призвести до голоду. У такий спосіб росія продовжує свої намагання шантажувати весь світ.

    Червневу обкладинку Marie Claire Ukraine ми присвячуємо українським хліборобам. А головний матеріал номеру – сакральним та інтимним відносинам українців та української землі.


    Авторка тексту: Громовиця Бердник, письменниця, культурологиня.

    Ми поговорили напередодні виходу її книги «Заповіт мольфара», яка є логічним продовженням книги «Знаки карпатської магії».

    Громовиця Бердник 3

    Фото: Олена Івашкіна, стиль: Марія Керо

    Про стосунки українців та землі поетично сказано в древніх, ще дохристиянських колядках, де «два голубоньки радоньку радять як світ сновати» — «та спустимеся на дно до моря, та дістанемо дрібного піску, дрібний пісочок посієме ми, та нам ся стане чорна землиця». І на цій чорній землиці — густій, врожайнощедрій, як назвав би її древній Гомер, а ми сьогодні називаємо чорноземом, зароджується культура, а потім народжується народ, для якого земля — найвища цінність. В прямому сенсі, як годувальниця, бо ж саме не території нинішньої України зародилася одна з найдавніших землеробських цивілізацій, яку ми зараз умовно називаємо трипільською. І в сакрально-символічному — бо як сказано в примівках і казках, земля — це мати. «Мати — сира Земля», яка наділяє героїв звитягою і силою, яка дарує здатність до чаклування і до особливої міці воїнської, яка робить невразливими і непереможними тих, хто з шаною і побожністю ставиться до її дарів. Могутня богиня, яка не мала антроморфного вияву, бо це не було потрібно, вся природа, весь проявлений світ — це її лик.


    Покійний карпатський мольфар Михайло Нечай, з яким я багато років дружила і працювала, часто повторював:  «Хто мене тримає — земля, а хто мене годує — земля, а хто похоронить мене, як я умру — земля. Це наша матір, яка достойна поклону  нашого. І ми поклоняємось їй досі, як і наші предки, навіть кланяючись Богові у церкві, ми схиляємося до землі, віддаючи їй шану».

    Наші предки клялися, з’їдаючи грудочку землі, і ця клятва вважалася найстрашнішою і непорушною. Пам’ятаєте, у фільмі «За двома зайцями» Лимериха каже Голохвастову «Їж святу землю, що ти не брешеш», а коли він відмовляється — веде до церкви. Тобто навіть у ближчі до нас часи клятва на землі прирівнювалася до клятви на святих іконах або на Біблії. Це говорить про дуже древні і сакральні стосунки нашої нації автохтонів з рідною землею. Може, варто відновити цю традицію? Щоб наші держслужбовці присягали землею на вірність країні і людям? (Жарт, але не зовсім!)

    Наші предки клялися, з’їдаючи грудочку землі, і ця клятва вважалася найстрашнішою і непорушною.



    Шанобливе ставлення українців до землі можна прослідкувати в цілій системі календарно-обрядових дійств. Фактично всі сакральні календарні пісні — це взаємини і контакт із землею-годувальницею. Колядки, які розповідають про створення землі і спрямовані на бажання доброго врожаю для спільної матері, веснянки й гаївки, які пробуджують землю і закликають її до народження нового життя, жнивні — зажинкові, обжинкові — пісні і так далі.
    Всі вишивки, всі писанкові візерунки — це космогонічні символи трьох світів, Неба, Землі і Нави, підземного світу Предків та чотирьох стихій, одна з яких також земля, з яких родиться все суще у світі.

    Та й у звичайних народних піснях теж згадується земля як сакральний елемент світобудови. «Чорна рілля ізорана, і кровію сполощена…» Кров героїв проливається в чорну землю, щоб народилося нове життя…


    Як я вже згадувала, фактично всі календарні обряди  — це стосунки із землею. Були спеціальні дні протягом року, коли не можна було «землю бити, бо сьогодні вона все чує», тобто коли не можна було робити ніякої аграрної рботи, або коли «земничка має відпочивати, бо нині іменинниця» (наприклад, таким вважали перший понеділок після Зелених свят). Весною на Благовіщення земля прокидається, і до того на ній не можна працювати, восени на Здвиження земля «здвигається», тобто завмирає — і після цього теж її не можна обробляти, бо вона відпочиває. Тобто земля для наших предків — це жива істота, яка чує, відчуває, бачить і реагує на наше ставлення до неї. Втім, про це ж саме зараз говрить багато вчених, тільки зараз це називається «екологічною свідомістю», а мій покійний батько, письменник Олесь Бердник у 70-х роках ХХ століття називав «планетарним мисленням».

    Чорно-червоний прапор, кольори якого багато хто трактує як «воля або смерть», на мій погляд, має ще й сакральне значення, прямо дотичне до нашої розмови. Червона кров, яка проливаючись у чорну землю, дає нове життя. І воно — вічне і незнищенне, як саме земля.

    Власне, до сівби починали готуватися ще з зими, коли засівали урожай символічно — «де Коза ногою, там жито копою», а напередодні сівби милися в лазні, вдягали чистий одяг. Перший засів супроводжувався цілою низкою магічних обрядодій. Так само і Зажинки — початок жнив — супроводжувалися спеіціальними обрядами. Прибирали і мили хату, стелили чисті скатерки.


    Господиня ідучи жати перший сніп, вдягалася як на свято, несла в поле хліб-сіль, вклонялася полю як живій істоті. З першого снопа в багатьох місцевовостях потім робили Дідуха в різдвяні святки. Хоча в деяких місцевостях для Дідуха зберігали останній сніп. А подекуди після обжинок останній сніп залишали на полі, в дар Матері-Землі, та ще й молодиці качалися по полю після цього, щоб земля повернула свою втрачену силу.

    В народних примівках земля  персоніфікується як могутня сила, яка здатна допомогти знахарю або примівниці порятувати людину від біди. В пізніших християнізованих примівках замість землі часто згадувалася Богородиця.

    письменниця Громовиця Бердник

    Фото: Олена Івашкіна, стиль: Марія Керо

    Мені найбільше подобається обряд Маланки, який досі в деталях зберігся на Буковині і ще в окремих місцевостях. У мене є друзі, з якими щороку на Старий Новий рік ми їздимо в буковинські села, щоб долучитися. Це таке дуже хтонічно-первісне дійство і яскраве поєднання аграрної магії, народних вірувань, древніх європейських тотемних культів і справжнього народного арту.

    Земля для наших предків — це жива істота, яка чує, відчуває, бачить і реагує на наше ставлення до неї.

    У багатьох народів сакральні стосунки з землею. Якщо порівняти українські традиції землеробства з традиціями інших народів, то найперше що згадується — це старовинне свято Розігри і обряд поховання Коструба, який досі зберігся в окремих селах на Поліссі. Ця обрядодія перегукується з історією умираючого і воскресаючого бога, коханця Великої Богині. Традиції, пов’язана з цим міфом, були по всьому Середземномор’ю, це і грецький Адоніс, і фінікійський Таммуз, і фрігійський Аттіс. До речі, про Коструба в цьому контексті згадує Фрейзер у фундаментальній праці «Золота гілка». Дехто з дослідників зараз цю теорію критикує, але мені вона подобається тонкою поетичністю і глибинною архетипністю.

    Я би не бралася порівнювати і ставити оцінки, хто з видатних українців зробив «більше», а хто «менше», щоб передати традиції шанобливого ставлення народу до землі. Так чи інакше всі класики згадують у своїх творах і шанобливе ставлення до землі, і якісь традиції, пов’язані з цим вшануванням. Іван Франко дуже великий внесок зробив збиранням народних звичаїв і апокрифів Гуцульщини і Галичини, і про стосунки з землею в цих місцях ми знаємо значною мірою з його розвідок, і це надзвичайно цінно для нас, дослідників традицій. Нечуй-Левицький залишив нам неймовірної краси й ніжності описи рідної землі. У Лесі Українки, навіть коли вона пише про Єгипет, Іудею або древню Грецію, відчитується Україна і стосунки українців зі своєю землею.
    Якщо згадувати художників — то тут і Катерина Білокур з її «Царем-Хлібом», і Іван Марчук чиї пейзажі схожі на вікна в інші світи. А з сучасних художників мені дуже імпонують роботи Олега Шупляка, який мистецьки поєднує аграрне світовідчуття українців  з безмежним Космосом.

    Але для мене на першому місці землевідчуття Василя Симоненка:

    Земле рідна! Мозок мій світліє,

    І душа ніжнішою стає,

    Як твої сподіванки і мрії

    У життя вливаються моє.

    ….

    Хто тебе любов’ю обікраде,

    Хто твої турботи обмине,

    Хай його земне тяжіння зрадить

    І з прокляттям безвість проковтне!

    Є традиції та прикмети, пов’язані з землею, яких дотримуються сучасники та навіть не здогадуються про це. Наприклад, вишиванки з геометричними візерунками — це відгомін віри в особливий захист матері-землі. Писанки — символ родючості і світобудови. Хоча зараз це швидше мистецтво, і багато хто вже й не пам’ятає, що конкретно означають ті ромбики і крапочки. Але ж ми всі носимо вишиванки і пишемо писанки пеерд Великоднем. В останні роки все більше людей ставлять в Різдві дідух у хаті, а багато хто не знає, що це відгомін сакрального культу матері-землі і символ зв’язку нашого земного світу, де люди вирощують хліб і цим тривають життя — і Горнього світу, де живуть боги і зароджуються події і причини явищ. Всі в селах знають, що капусту треба садити на Повню, те що росте в корінці — на спадаючий місяць, а те що росте угору — на зростаючий. Хоча вже ніхто не пам’ятає, звідки взялася ця прикмета. Моя мама коли садить цибулю або капусту, і зараз одягається у десять одежок — одна поверх іншої — навіть якщо тепла погода, це така народна магія, «щоб капуста або цибуля була міцною і повною».

    І я б хотіла зараз згадати ще одну традицію, священну для нашого народу в усі часи, і яка набула особливого значення зараз. Козацький звичАй — «боронити землю рідну». Козаки захищали у боях не гетьманів, не старшину і навіть не ті чи інші переконання. Найвищою духовною цінністю для них була вольность, свобода, а найвищою безумовною цінністю — рідна земля, на якій стояли їхні хати, росло їхнє жито, гніздилися лелеки і виростали діти. І мені здається, саме це є зараз суперсилою наших захисників — рідна земля як архетип, символ і головна святиня.

    Козаки захищали у боях не гетьманів, не старшину і навіть не ті чи інші переконання. Найвищою духовною цінністю для них була вольность, свобода, а найвищою безумовною цінністю — рідна земля.

    Чорно-червоний прапор, кольори якого багато хто трактує як «воля або смерть», на мій погляд, має ще й сакральне значення, прямо дотичне до нашої розмови. Червона кров, яка проливаючись у чорну землю, дає нове життя. І воно — вічне і незнищенне, як саме земля.

    Вдягаючи вишиванку, я завжди пам’ятаю, що вшито в її символіці. І я ніколи не відмовляюся від задоволення пройтися босоніж по землі — бо це теж одна із важливих традицій: працювати на землі босоніж, бо земля любить відчувати живий дотик своїх дітей.

    Підготувала матеріал: Ірина Татаренко

    Читайте також: АРХІТЕКТУРА СЕРЦЯ: КИЄВЕ, З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!