Києве, я залишаюсь. Сім історій дівчат, які вирішили не покидати місто.

Зараз в Києві триває комендантська година до ранку 17 березня. Ми попросили дівчат, які вирішили залишитися в місті розповісти свою історію, чому вони вирішили не покидати Києв.

Перші вибухи, які позначили розбійницький напад росії проти України, кияни почули ще в ранці 24 лютого. Наступної ночі уламки ракети, збитої українськими військовими, впали на житловий будинок, а наступної доби тишу, що залягла столичними вулицями, почали порушувати все голосніши вибухи. Кияни почали залишати місто. Та не всі.

Олександра, художниця: «Тут мій дім. Я не хочу тікати.»

Тут мій дім. Я не хочу тікати. Сподіваюсь, що ми (я і мій дім) вистоїмо. А ще я дуже хочу бути зі своїм містом у такий страшний час. Бо Київ і я не встигла поховати тата. Його не стало цієї зими. Я планувала захоронити його прах як потеплішає. Моя тітка лишилась сама. Їй 92 роки, в неї красивий дурнуватий кіт – вони нікуди не поїдуть. То ж надто багато причин, чому я не можу поїхати з міста. Таке рішення я прийняла з першого дня.

Зараз не можна сказати напевно як робити «правильно». І залишатися, і їхати – страшно, ризиковано, небезпечно і в, будь-якому випадку, великий стресс для мене і сина.

Тільки що розмовляла з названим братом. Він художник. Сказав, що йде воювати. Й досі перебуваю в шоці від цієї новини. Війна все ближче й ближче підступає до мене та мого дому… Вчора надвечір в квартиру над моєю заїхали люди, які були змушені тікати з Бучі. Вони були майже без речей. Сусіди дали їм прихисток та нагодували.

Картина Олександри Макарської

Впевненість у перемозі глушить почуття страху. Пишаюся згуртованістю українців, сміливістю ЗСУ. Багато моїх знайомих стали до лав територіальної оборони. Відчуття заспокоєння мені надають люди. Їхня хоробрість, прагнення перемоги та свободи.

Юлія, дизайнерка: «Знайомі почали виїзжати з Києва, нам також пропонували евакуюватися. Я задумалася: всі їдуть, а ми — ні, чи правильно ми вчиняємо?»

Із самого початку війни не думали кудись виїзжати. Дізнавалася про бомбосховища поблизу. Виявилося воно в нас є в будинку. Облаштувалися з сусідами будинків поряд, полагодили його.

Вже 20-ту добу ночуємо в укритті. Вдень повертаємося до своїх домівок.

Коли приймали рішення залишитися – не вагалися. Та потім багато знайомих почали виїзжати з Києва, нам телефонували й пропонували евакуюватися. Я задумалася: всі їдуть, а ми — ні, чи правильно ми вчиняємо?

Мій страх перемагає віра в Бога і наш з чоловіком життєвий досвід. Ми втікали від війни у Донецьку і це сталося так, ніби невидима сила нас звідти забрала. У тій ситуацї ми остаточно вирішили виїзжати. Наразі все було навпаки – безпечніше відчуваємо себе саме тут у Києві. До того ж ми тут потрібні: у чоловіка є свої задачі, у мене свої. Робимо те, що маємо робити.

Мене тішить атмосфера, яку створюють люди, що зараз поруч із нами. Я вічуваю між нами єдність. Ми нарешті познайомилися з сусідами та стали великою сім’єю за ці два тижні. Ще я помітила, що люди стали частіше дивитися один одному в очі.

Щоб не сидіти без діла у бомбосховищі, ми із жінками взялися в‘язати шапки для наших захисників під Ірпінем.

На таке «замовлення» натрапила випадково у переписці із знайомою. Їх кількість була невеликою — всього 10. Зв‘язали трохи менше ніж за добу у п‘ять пар рук. У кожній шапці любов і заступницька молитва українки. Чекаємо хлопців живими!

Тетяна, спеціалістка з комунікацій: «Я маю бути в Києві, бо саме він мене лікує»

В перший день війни це не було повністю свідомим рішенням. Я заклякла від нерозуміння як вчинити краще і безпечніше. З усіх сторін сипалися панічні повідомлення і дзвінки від друзів із пропозиціями вструбнути в машину і поїхати кудись… І оце “кудись, не знаю куди” зовсім не втішало, зважаючи на те, що вся країна опинилася у вогні. 

Тому під звуки вибухів я зібрала свою тривожну валізку і “евакуювалася” у максимально безпечне емоційно і психологічно місце для себе — на Позняки до дядьки з тіткою, які для мене одні з найрідніших людей у світі і завжди могли утримувати спокій та холодний розум у найстресовіших ситуаціях. 

На другий день війни о 4 з чимось ранку прямо перед нашими вікнами впав збитий літак, вибуховою хвилею тряхнуло вікна та стіни. Стіни і вікна вистояли, але мій внутрішній світ і емоційний стан вщент рознесло.

Руки тряслись 24 години на добу, жоден шматок їжі не затримувався в організмі, через відсутність сну я навіть втратила змогу нормально бачити. Я завжди вважала себе доволі стресостійкою людиною, емоційною, але такою, що вміє розрулити все під будь-яким натиском і стресом. Виявилося — ні. Я зламалася і не могла нічого з цим зробити.

Чотири найдовших в моєму житті дні і не відчувала себе людиною — набір атомів, які повністю втратили зв’язок між собою.

Чатики розривалися від запитів ЗМІ, прохань допомогти з комунікаціями, а я не могла змусити себе навіть прочитати це все. На п’ятий день дядько запропонував поїхати з ним поволонтерити від його роботи — порозвозити продукти у військові частини, пологові будинки, станції метро, де ночують люди тощо. В машину я сідала спустошеною матерією, не будучи впевненою, що зможу допомогти, під кінець дня я вже чітко зрозуміла, що я в правильному місці, місті, і доки я можу бути корисною тут — я маю бути в Києві, бо саме він мене лікує. 

Мене надихають люди навколо. Налякані і спантеличені, але щирі і непереможні. Кожного дня, крім гуманітарного волонтерства від компанії дядька, я також допомагаю самотнім дідусям і бабусям, покинутим тваринам, відповідаю на різні індивідуальні запитати про допомогу у місті, яку неможливо організувати віддалено.

Коли знаєш, що ти комусь дійсно потрібен — страх осідає, як мінімум до періоду ночі, коли опиняєшся сам на сам із собою і новинами у стрічці. 

Кожного дня мене найбільше тішить одна єдина новина, що моя сім’я, яка залишилася заблокованою у Чернігові, пережила чергову ніч бомбардування. Вчора була надзвичайно прекрасна новина, що мої близькі друзі вибралися з окупованої Бучі. Кожна новина про перемогу життя над смертю тішить.

З іншою сторони, маю дивне guilty pleasure перед спробою заснути (сну все ще не дуже багато), яке мало кому буде зрозумілим — гортаю стрічку новин з перемогами наших хлопців і дуже тішуся конкретними відео та фото з розгромленою технікою та загиблим особовим складом ворога. Кожна їх втрата це надія на життя для нас!

Ольга, beauty-редакторка: «Із України маю бігти не я, а російський оккупант»

Знайомі щиро дивуються, чому я повернулась до Києва з Молдови, куди вивезла дитину. Панове, на це є три причини.

По-перше: я вважаю, що хтось із цивільних, має забезпечувати тили. Особливоякщо є транспорт і бажання волонтерити. Відвозити на вокзал жінок і дітей, розвозити по місту гуманітарку, організовувати на місцях і забезпечувати необхідним тих, хто прийняв рішення залишитися. Алкоголік Валєра та наркоман Валентин мають бути задіяні та стояти пліч о пліч на сторожі допомоги рідній вулиці, а не деградувати та сіяти безчин на районі. Для цього їх потрібно заохочувати до чогось корисного. По-друге…

Я вважаю, що з України маю бігти не я, а російський оккупант. Я настільки вірю, що цей момент настане, що не підшукую варіантів для свого відступу.

По-третє. Друзі, поки я в Києві, я – ваш таємний магічний талісман. Перед війною я зробила нове татуювання-напис Burn in Hell (Горіть у пеклі). Поки все нормально.

Світлана, фотографка: «Поки ситуація дозволяє, я хочу бути вдома з такими ж закоханими в своє місто людьми»

Київ – мій дім. Я багато подорожувала. Тільки за 2 роки карантину мала понад 20 поїздок за кордон. І де б не була, я завжди хотіла повернутися додому. Бо це місце, де мої рідні та близькі. Де все має свою історію та емоційний фон. Де люди «світлі» й розуміють мене на півслові. Так було… до 24 лютого. Доки ситуація дозволяє, я хочу бути вдома з такими ж закоханими в своє місто людьми. Допомагати й підтримувати чим можу. Для мене це важливо.

Коли звідусіль чуєш як люди біжать хто куди, то стає не по собі… Тому часом ми з родиною змінювали рішення по 10 разів на день. Невизначенність завжди вимотує  та втомлює, знищує нервові клітини.

Зараз я розумію, як здорово що ми залишились! Я познайомились із чудовими людьми — волонтерами та захисниками. І мене не залишає відчуття, що я знаходжусь в епіцентрі подій в історичний момент.

Найскладніше — бачити страждання невинних людей, зруйновані вулиці, якими я колись гуляла та порожні будинки, у вікнах яких раніше горіло світло. Непросто вслухатися в промовисту та пронизливу тишу, що насувається з настанням сутінок. Важко засинати з думкою, що зовсім не розумієш, що буде далі.

Складно ненавидіти ворога всім серцем. Ненависть — нове відчуття для меня. Багато що стало складним, а багато що, навпаки, спростилося.

Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

IT-спеціаліст «Бурда» Деніс Сірош на разі також перебуває серед бійців тер оборони.

Доводиться шукати нові сенси, починати все спочатку. В цьому мені дуже допомогає волонтерство. Воно дарує відчуття, що я роблю щось важливе. Це надихає та надає мені сил.

Оксана Шульц, філософиня: «Київ – мій дім, тут моє коріння, моя родина»

Київ – мій дім, тут моє коріння, моя родина. Мені подабається подорожувати, але завжди хотілося жити в Києві, вдома.

Будь-яке рішення – це вибір, добре що він є. Я залишилась в Києві. Я не знаю, чи зміниться мій. Не варто бути категоричним. «Тут і зараз», як це не банально звучить, стали моїм максимально актуальним станом. Якщо у ньому триматися можна бути максимально ефективним, і саме це перемагає страх. В такі моменти відчуваєш ефект від щоденної роботи над собою від усіх букв, сторінок, полотен, кадрів.

Мій страх перемагає краса та щирість людських вчинків.

А після кожної тревоги мене тішить як пряцює ППО.

Наталія Кушнір, журналістка: «Кожній з нас страшно, але кожна з нас робить свою роботу в умовах нової нормальності.»

Я не те щоб вирішила залишитися в Києві, так склалися обставини. 23-го лютого я поїхала до Львова, щоб зустрітися з другом. Я прокинулася о 5-ій ранку від тревожного передчуття. Відкрила Фейсбук і прочитала, що буквально хвилину тому росія атакувала Україну ракетами й почала наносити авіаудари. Через день я повернулась до Києва, бо у місті залишилася моя мама. Тобто насправді, я дуже навіть розглядала можливість виїхати з Києва. Але поки я поверталася додому, поки приймала рішення… настав 3-ій день війни. В Києві, на його околицях, на трасах стало надто небезпечно. Я залишилась.

Перші кілька днів я залишалася вдома разом з мамою. Допомагала іноземним колегам – надсилала їм актуальні українські новини. На 5-ий день війни в мене з’явилася можливість співпрацювати з іноземною ТБ-компанією. Таким чином я залишилась в Києві. Допомагаю висвітлювати новини, і це тримає мене. По-перше, в такий спосіб я допомагаю Україні. Я працюю з інформацією, надаю іноземним каналами оперативні та правдиві новини. По-друге, маю приклад – друзів, які пройшли не одну «гарячу точку», й залишилися при цьому не тільки професіоналами, але людьми.

Мені страшно, як і будь-якій нормальній людині. Для мене це нова та незвична історія. Але я вже трохи звикла не боятися вибухів. Принаймні, не реагувати на них так гостро, як у перші дні.

Наразі в Києві досить безпечно, порівняно з низкою інших регіонів України. Я на власні очі бачили людей, яких було евакуйовано з Бучі та Ірпеню. Вони розповідали жахливі речі. Там загинуло багато людей, багато так і не змогло виїхати. Вони залишаються в полоні російської армії.

Ніколи раніше я не була воєнним журналістом. Хоча, працювала на Сході в 14-му році та під час Майдану.

Я знаю багатьох київських журналісток, які залишилися і працюють в Києві. Кожній з нас страшно, але кожна з нас робить свою роботу в умовах нової нормальності.

Кожен з нас, я переконана, повинен і далі робити свою роботу якнайкраще. Навряд чи ми, журналістки, візьмемо зброю до рук і підемо воювати. Я думаю, що ми будемо лише заважати… А от на інформаційному фронті наша робота дуже важлива.

#ВсеБудеУкраїна!

Фото: з архіву героїнь, та фотографки Світлани Сороки