Ексклюзивне інтерв’ю. Одна доба очима Алана Бадоєва.

У лютому відбулася всеукраїнська прем’єра фільму «Довга доба» режисера та продюсера Алана Бадоєва. Лише за два вікенди показ зібрав понад 10 000 охочих подивитися фільм про нашу спільну історію мужності та нескореності. І це вперше, коли документальна стрічка привертає увагу такої великої кількості глядачів в Україні.

Алан Бадоєв мері клер

«Все життя, без перебільшення, я вірив у силу добра… Мені було очевидно, якщо не робити зла, то й воно не прийде у твій дім… Невже все це безповоротно втрачено…» – такими словами звернувся до спільноти Алан Бадоєв зі своєї сторінки в соцмережах у перші дні війни. У 100-й день повномасштабного вторгнення режисер оголосив початок збору документальних матеріалів для майбутнього проєкту «Довга доба». Долучитись мав змогу кожен охочий, хто фіксував на відео себе та свою родину в останні дні перед війною та перші дні російської агресії проти України…

Вперше я побачила, як працює Алан Бадоєв на знімальному майданчику, ще у 2007 році – на екрани України та за кордоном вийшов його перший фільм «Оранжлав». Алан – затребуваний кліпмейкер, кожне нове відео якого обертається сенсацією для виконавця та провокацією для глядача. Безперечно, у вмінні бачити красу й фіксувати її на плівку режисер може посперечатися з європейськими колегами…

Ранок 24 лютого 2022 року перекреслив плани, скасував проєкти, став точкою незворотності для всіх українців. Майже через два роки я сиджу напроти Алана в його квартирі в центрі Києва напередодні всеукраїнської прем’єри фільму «Довга доба». Ми говоримо про створення його кіно та докорінні зміни, що відбулися в житті та оточенні самого режисера.

Алан Бадоєв довга доба

Алан, раніше натхненням слугувала краса. Що надихає вас сьогодні?

У кліпах я завжди фокусувався на певному моменті чи деталі, з яких виходила історія – нагадування, що ми живемо в приголомшливому світі, сповненому краси. «Довгу добу» не можна назвати одою красі, бо це ода мужності та щирості. Коли почалася війна, я зрозумів, що все кіно, яке знімалося про війну до цього, – це солодкі вафлі. Кінематограф поетизував війну. У ній немає нічого гарного та романтичного. Війна – це бруд, кров, сльози. І я хочу, щоб наскрізною думкою фільму «Довга доба» стало: «Ніколи знову» на противагу кремлівському наративу: «Можемо повторити». Бо війна – це атавізм. Як можна воювати, коли ми думаємо, що Марс десь поруч? Війна – це розкладання людської цивілізації. Я не збираюся про це знімати поетичне кіно.

Як довго тривала робота над фільмом?

Ми працювали близько півтора року. Багато часу зайняв процес збирання матеріалу. Дванад-цять тисяч людей з усіх регіонів України, включно з окупованими територіями, надіслали нам відеофайли, картки пам’яті, розбиті телефони, GoPro-камери. Це понад 200 годин документальної хроніки. Ми приймали інформацію, переглядали файли та складали єдину канву майбутнього фільму. Відкриваючи новий файл, ніколи не знаєш, яку історію він зберігає, через що герою довелося пройти. Працюючи над таким фільмом, неможливо залишитися осторонь. Цей фільм став найскладнішим етапом мого життя, але він же й витягнув мене з емоційної ями, у яку я потрапив із початком війни. З’явилася мета прокидатися вранці, повернулося розуміння моєї місії.

Як і чому ви ставили роботу на паузу?

Іноді за день ми встигали переглянути п’ять історій, а іноді потрапляли на певну розповідь, після якої береш паузу на наступні два дні, щоб полежати вдома на самоті з думками. Бувало, закохуєшся в героя, а наприкінці дізнаєшся, що він загинув. Саме через це багато часу пішло на роботу над фільмом. Було складно не лише психологічно, а й технічно, оскільки монтаж картини припав на період блекаутів та нескінченних сирен. Мій монтажер Яна змонтувала частину фільму в метро. Зупинятися не можна було. До того ж робота відволікала від дійсності.

Алан Бадоєв Україна

Алан Бадоєв режисер

Чия історія змусила вас довго думати?

Коли створюєш фільм – стискаєш його так, поки тобі нічого з нього викинути. «Довга доба» йде дві години. І це вже стиснуто з п’яти годин, а матеріалу було зібрано взагалі на 200. Кожна історія у фільмі для мене важлива. Жінка з Херсона розповідає про хоробрість і стійкість людей, які без зброї ідуть на танки та готові протистояти озброєним російським окупантам. «Нам страшно, але ми йдемо», – говорить героїня. Історія дівчини з Київщини, яка щодня листується зі своїм хлопцем-військовим, – це розповідь про кожну дівчину, яка чекає на коханого з фронту. Розмірковування дівчинки з Миколаївської області про те, що вона не хоче бути в росії, і щире нерозуміння, як вона могла опинитися у війні XXI століття, – хіба це не думки всіх українських дітей? Цей фільм – монолог кожного сучасного українця.

Люди ставляться з побоюванням до фільмів про війну. Адже до кінотеатру здебільшого йдуть, щоб відволіктися.

«Довга доба» – це складний фільм. У ньому немає художньої вигадки, у ньому все по-справжньому. Але мені здається, людям не варто боятися болю, який може спричинити фільм. Ми вміємо його переживати. А ось ще раз переконатись у тому, наскільки ми сильні та приголомшливі, – це просто необхідно.

Хто перший побачив фільм? Чия думка була для вас важлива?

У мене мало авторитетів у житті. Але вмію цінувати творчість інших людей. Першими були  Слава Пілунський та Олександр Роднянський. Слава саме повернувся тоді з фронту, буквально на тиждень. Він кінооператор, ми років 10 працювали разом на початку моєї кар’єри. Слава завжди для мене і в роботі, і по життю був справжнім орієнтиром. Олександр має «правильний» смак. Він підказав мені кілька влучних поправок, які я врахував, від чого фільм став чіткішим.

Ви показали фільм татові?

Йому це далося дуже складно, але він подивився й сказав: «Алан, ти розумієш, що, якщо так станеться, що Україна не переможе, тобі треба буде тікати з країни. Тому що ти створив документ, який точно показує варварство росіян і війну, яку вони розв’язали. Тобі цього ніколи не подарують…» Але я сказав батькові, що ми переможемо, тому що я вірю, що добро перемагає зло, хай як інфантильно це не звучало. Краще свідчення тому – світова історія: тирани розсипаються, коли стикаються зі щирим об’єднаним добром.

На мою думку, саме сьогодні, коли світ утомився, коли почалася ще одна війна в Ізраїлі, коли всі сурмлять про те, що Україна більше поза денною повісткою… час показати «Довгу добу».

Алан Бадоєв

Є відома фраза письменника Юрка Іздрика – «я перестав ненавидіти людей, але не перестав їм дивуватися». Після роботи над «Довгою добою» ви людей ненавидите, дивуєтесь їм чи, навпаки, жалієте?

Чи ненавиджу я росіянців? Ні. Бо мені до них байдуже, бо мені є кого любити. Але в житті трапляються ситуації, коли треба обрубати контакти, залишити їх у минулому. Війна – саме той випадок. Багато дорогих, близьких мені людей із минулого життя залишилися в минулому. Чи це жорстоко? Напевно, але інакше неможливо. У вій­ні не можна триматися середи­ни. Деякі наші зірки, колись популярні люди, яким ми довіряли, так роблять, і ми бачимо, що суспільство не сприймає їх. Бо на війні треба вибирати, з якого ти боку від лінії фронту.

Люди, які «посередині», пішли з мого життя. Це жорстоко, але мені так легше. В інших випадках я проти жорстокості. Вона породжує ще більшу жорстокість. Щоразу, якщо робиш комусь боляче, ти кладеш камінчик собі за пазуху. За життя можна набрати багато каміння, а з ними буде важко рухатися вперед.

Як часто до вас звертаються друзі з минулого?

Вже не звертаються – знають, якою буде відповідь. Людям, які мені нецікаві, важко до мене додзвонитися.

Репутація – це важливо?

Дуже важливо. Особливо репутація хорошої людини.

Кого ви вважаєте хорошою людиною?

Багатьох. У процесі роботи над фільмом мені відкрилися ще більше прекрасних людей.

Пам’ять із часом приховує моменти, які спричинили нам біль. Є спогади, які б ви не хотіли забути?

Через місяць після повномасштабного вторгнення я повернувся до Києва. Саме оприлюднили злочини росіян у Бучі, Ірпені, Гостомелі. Дивишся на фотографії злочинів російських військових і думаєш: «До цього я не знав, що таке зло».

Це було для мене шоком. Усвідомити, як це могло статися, неможливо. Як можна заподіяти стільки зла… Я не міг залишатися вдома один. Блукав сірим безлюдним Києвом, і кожен перехожий був для мене подарунком долі. Бо в нас були спільні теми для розмов та прагнення. Це, певно, був найскладніший період мого життя, але саме тоді я відчував єднання нації. І тому не хочу, щоб ці спогади стерлися з моєї пам’яті. Вважаю, що люди – політики чи журналісти, блогери чи зірки шоубізнесу, які поширюють наративи, що розколюють суспільство під час війни, – злочинці. Адже сила української нації, як показує історія та сьогодення, у нашому єднанні.

Алан Бадоєв прем'єра

Алан Бадоєв кіно

У фільмі важливе місце приділено музиці.

Для мене музика в кіно надважлива. Якщо вона вдало підібрана, може служити фільму диханням, доповнювати атмосферу. Тому композитором «Довгої доби» я одразу побачив Женю Філатова. По-перше, я фанат усього, що він робить, – це завжди зі смаком та по-справжньому. По-друге, хотів, щоб моїм соратником була правильна, глибока й цікава людина, сама по собі всесвіт. Ми одразу вирішили, що музика не має домінувати над відеорядом, бо це фільм-документ. Він починається щасливими, мирними днями, проходить через військовий хаос та у фіналі повинен вийти на нову симфонію, у якій присутня надія. Також я попросив, щоб фільм наповнювали властиві українській палітрі звуки. І Женя абсолютно точно впорався із завданням!

Який звук із довоєнного минулого ви дуже хотіли б, щоб повернувся у ваше сьогодні, завтра?

Я хочу чути голоси своїх дітей, їхній сміх. Я давно не бачився з ними, а вони дорослішають, і мені дуже хочеться частіше їх бачити.

Який звук із нашого військового сьогодення вам ніколи не хотілося б брати в наше завтра?

Я хочу, щоб люди забули про жахливий вий сирен. До нього звикнути, може, і можна, але це на рівні, напевно, вже хвороби.

Про що ви думаєте, коли чуєте сирену?

Про подяку тим людям, які захищають нас від ракет. Потім виникають прикрі відчуття, бо впливові люди всього світу могли б зробити для України більше.

Ви пам’ятаєте, коли вперше зустрілися з красою в дитинстві?

Мамочка минулого року, на жаль, пішла в кращі світи, але залишила по собі дуже багато краси. Мама вишивала, квіти взагалі її тема. Вона родом із Сумської області Конотопського району, село Ленінське. Її вишивка квітів, кольори, які вона використовувала, – це, найімовірніше, і є моє перше відчуття краси.

Алан Бадоев

Ви багато подорожували, мали змогу осісти в будь-якій столиці світу, але ви завжди поверталися в Україну.

Україна для мене – це свіжий ковток вільного повітря. Я дійсно пів життя провів у подорожах, але завжди, коли повертався до Києва, відчував неймовірне полегшення. Тут по-іншому мислять, тут живуть вільні люди – це для мене і є Україна. Мене тішать процеси, які сьогодні відбуваються в нашому суспільстві, – з’явився запит на українське. Ми почали його більше цінити. В усьому світі стали споживати та цікавитися українським. Я з гордістю, любов’ю та великими очікуваннями спостерігаю, як розвиваються наші дизайнери. Як у колекціях вони по-новому інтерпретують культурні традиції та народні мотиви. Я переконаний, що завдання інфлюенсерів і тих людей, чиєму смаку довіряють інші, – допомагати робити ще більш видимим розвиток українських брендів. Наприклад, я був щасливий стати обличчям бренду LUVI, з яким мене пов’язують понад 10 років співпраці та дружби. Люблю та високо ціную їхній одяг. Сьогодні цей бренд став ще більш потужним із погляду роботи з автентичними українськими мотивами.

Як для вас звучало щастя в минулому та які побажання щодо щасливого майбутнього?

Коли я був маленьким, для мене був абсолютним щастям ранок, коли мама й тато вже прокинулися та займалися своїми справами на кухні. Я перебігав у батьківське ліжко, там було тепло та добре. Я знав, що я живу в класній родині, що мої батьки люблять один одного. І ось цей дзвін тарілочок, приглушених дорослих розмов – це й був звук щастя для мене.

«Довга доба» починається з чорного екрана, а за кадром звучить сміх дітей – і це також про щастя. Хочу, щоб наші діти сміялися, щоб мали багато причин для радості в майбутньому.

Читайте також: «Я ЩИРО РАДА, ЩО ВИ, УКРАЇНЦІ, СТАЛИ ЩЕ СИЛЬНІШИМИ»: ДЖЕССІКА ЧЕСТЕЙН ДАЛА ЕКСКЛЮЗИВНЕ ІНТЕРВ’Ю НАПЕРЕДОДНІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕМ’ЄРИ “МАТЕРИНСЬКИЙ ІНСТИНКТ” 

Статьи по теме