Categories: Стиль Жизни

Ірма Вітовська: «Переконана, що після фільму “Думки мої тихі” кожна молода людина подзвонить мамі»

 

 

Ірма Вітовська — українська акторка тетару та кіно, заслужена артистка, у творчому доробку якої десятки успішних картин, громадська діячка та один із голосів сучасної України. 

 

 

Із 16 січня в український прокат виходить фільм «Мої думки тихі» про молодого фрілансера Вадима, який мріє переїхати до Канади, а для цього записує записує голоси закарпатських тварин. Роль мами хлопця та його вірної «помічниці» зіграла Ірма Вітовьска.

 

 

Повнометражний дебют режисера Антоніо Лукіча уже відмітили на кінофестивалі в Одесі та у Карлових Варах. Ми зустрілися із виконавицею однієї з головних ролей у фільмі та поговрили про феномен української комедії, чому глядач не довіряє вітчизняному кіно, про роботу з режисером-дебютантом, українські серіали та навіть політику. 

 

 

— Для початку розкажіть про фільм «Мої думки тихі» та про свою роль у ньому. 

 

 

— Це дебют і дуже вдалий, навіть занадто (посміхається)! Я вважаю, що перший фільм Антоніо Лукіча — перемога для української кіноіндустрії. Антоніо уже отримував «Золотого Дюка» за свій короткий метр «У Манчестері йшов дощ». Я дивилася його перед тим, як кинутися з ним у творчу воронку.

 

 

Переконана, що після фільму «Думки мої тихі» кожна молода людина подзвонить мамі чи батькові.

 

 

Мене дуже захопив сценарій фільму «Мої думки тихі», який спершу називався «На високих частотах». По-перше, звичайно, дивилася на свого персонажа і не розуміла, чому це комедія, коли я навіть сплакнула трохи. Можливо, навіть добре, що в картині ця лінія дає повороти певної драматургічної лінії. Але потім, коли я читала весь сценарій, вже сміялася. Це дуже хороший рівень, який дасть інший орієнтир на те, якою буває комедія. 

 

 

Я сама люблю пореготати з комедій, які дуже буквальні, де актори можуть комікувати, робити певні акторські фішки. Тут, звичайно, інша історія. Тут комедійність складається в тому, що герої потрапляють у різні ситуації, які виходять смішними. Хоча насправді  ми абсолютно не творимо історію комічно, просто наші герої чинять так чи інакше, а виглядає це досить смішно. А вони абсолютно серйозно до цього ставляться.

 

 

Я дуже люблю такі історії, тому що, по-перше, це дуже висока акторська вимога. Потрібно вміти утриматись від комедійної подачі і зберігати серйозність жанру. Кожна репліка, кожна інтонація, кожен психофізичний стан надзвичайно делікатний, тому що персонажі завантажені пластами. Тим більше ти знаєш, що зі сторони ситуація дуже смішно виглядає, як тобі не почати переходити в лінію комедії? Мені дуже пощастило і я дякую Богу, що в цьому фільмі ми змогли прозвучати з Андрієм  Лідаговським (актор грає сина Ірми Вітовської — МС) в тих умовах, які нам поставили. 

 

 

Ірма Вітовська та Антоніо Лукіч, режисер фільму «Мої думки тихі»

 

 

— Як ви дізнались про цю роль: вас запросили на кастинг чи принесли сценарій особисто в руки?

 

 

— Ніякого кастингу не було. Антоніо Лукіч спершу писав історію про діда й онука, а потім вирішив підсилити жіночим персонажем, а мама й син одразу дають конфліктність. Він писав із прицілом на мене, що дуже приємно. Не так часто в Україні трапляються хороші сценарії, тим більше написані спеціально для актриси. Навіть якби це була стандартна історія з кастингом, я би все одно хотіла потрапити у фільм. Що стосується самого знайомства з Антоніо, воно було дуже смішне. Ми не раз про нього розповідали.

 

 

Буквально в день нашої першої зустрічі у мене була фотосесія для одного журналу, де в мене був образ гламурної жіночки. Коли я ввімкнула світло в машині і він побачив оці вії, червоні губи, мабуть, подумав «як цю тьотку до себе забрати, це не мама мого героя». А я подумала спершу, що це асистент і спитала його: «Йдемте до режисера?» І він відповідає: «Извините, это я режиссер». 

 

 

Але коли ми прийшли в офіс, я сказала: «Антоніо, не лякайся. Сама знаю, що зараз я не той персонаж, давай я завтра приїду у кросівках, я недалеко живу. Одягну якесь худі і ми нормально відрепетируємо». І все склалось! Не зважаючи на всі маски, ми отримали спільне бачення.

 

 

— Оскільки для Антоніо Лукіча це перший повнометражний фільм, коли погоджувались на роль, не було страху, що щось не вийде?

 

 

 — Можу вам сказати, що мені було надзвичайно цікаво працювати з режисером. Я відчувала, що це дебютант, лише у його скрупульозності. Але в плані праці з акторами він абсолютно готовий режисер. Дуже уважний, збагачений, великий інтелектуал, що для наших творчих людей не те що б рідкість, але їм потрібно рости в цьому плані. 

 

 

У нього дуже яскраве почуття гумору. Так само як його герої, він говорить з абсолютно серйозним обличчям. Ви коли поспілкуєтесь із ним, отримаєте масу задоволення. Я дуже колюся, не можу, коли він поруч презентує картину. Востаннє мало не плакала, коли він сказав, що ми претендуємо зібрати у прокаті 300 тисяч гривень. З абсолютно серйозним обличчям! Або коли у нього спитали, чому став режисером, відповів: «Дуже жалкую, хотів ліпити піцу».

 

 

Я розумію, що він жартує, просто робить це дуже впевнено. Ті, хто його не знають, спершу отримують шок, а лише потім розуміють, що це жарт. Я не можу так повторити, це завжди дуже автентично. 

 

 

 

 

Він хай не ображається, але в ньому щось є від Вуді Аллена. Щось абсурдистсько-неочікуване, але дуже розумне. 

 

 

Серед молодих режисерів хочу відмітити Нарімана Алієва, Антоніо Лукіча, Пашу Острікова, Романа Бондарчука, Катю Горностай. Боюсь ще когось не згадати, тому що їх багато зараз вигулькує. Дуже хочеться, щоб вони були в Україні, нікуди не поїхали, щоб для них була робота. Для нас, акторів, це також великі сподівання, тому що нарешті будуть об’ємні персонажі, об’ємні історії, образи. 

 

 

Мені пощастило два роки підряд втрапити на складних персонажів: баби Прісі в «Брамі» і мами Галі у «Думках моїх тихих». Вони дуже складні і, можливо, десь символічні для суспільства. Баба Пріся — національний герой, вічний борець, з досвідом Голодомору, репресій. Мама Галя — символ цілого покоління жінок мого віку і трохи старших, які живуть у перехідний час. Ці жінки — звичайні мами, не борці, не політичні діячі, зі своїми простими надіями і мріями, але дуже близькі. Я переконана, що після фільму «Думки мої тихі» кожна молода людина подзвонить мамі чи батькові. 

 

 

У Івано-Франківську я буду дивитися фільм зі своєю мамою і багато в чому вона побачить на екрані себе, тому що я потролила на екрані і свої особистісні болі. Але мій син, коли виросте, так само протролить мене! Я б сказала, що це не авторське кіно, а фільм для широкого глядача. Єдине, чи готовий наш глядач дивитися відмінне від того, що він звик бачити  довгий час у зоні дозвілля? Фільм абсолютно доступний, тут не треба напружуватися, думати, розшифровувати, просто треба бути готовим сприймати.

 

 

Коли я граю складні ролі, не беру нічого паралельно.

 

 

— Ви не вперше граєте мати, чим ця роль відрізнялась від інших?

 

 

— Вона абсолютно інша! Мам я грала в основному в серіалах, а телевізійний формат має інший спосіб існування, у тому числі в плані зйомок. Загалом я дуже рада, що зараз на телебаченні з’являється багато амбітних проектів: «Перші ластівки», «Схованки», той же «Нюхач», у якому я знімалась, давній «Леся і Рома», який порвав у свій час рейтинги, «Лист очікування». Але є продукти, які засмучують. Дуже видно недолугі сценарії і коли все ніби клонується з каналу на канал. Коли їх перемикаю, навіть не запам’ятовую, переважно ще й актори кочують у тих самих образах. Але, можливо, на це є попит.

 

 

А мами всі різні, тому я би не порівнювала способи існування. На телебаченні, у кіно і театрі зовсім інші лижі. Є гірські лижі, бігові й водні, вони всі складні, мають свою специфіку. Неможливо на бігових лижах їхати з гори, а не плутати їх — завдання актора.

 

 

Коли я граю складні ролі, не беру нічого паралельно. Так було і з «Брамою», і з «Думками…». Що стосується телебачення, якщо це не провідна лінія, можна піти й на бігові лижі. Нереально «вагітніти» двома від різних чоловіків, давайте спершу одного зробимо, потім іншого.

 

 

 

 

— Складається враження, що ваша героїня у «Думках моїх тихих» дуже владна й сильно впливає на свого сина. Схожа вона на вас у реальному житті в плані виховання?

 

 

— Ну звісно, у неї моє обличчя, мої жести, на мене не схожа тільки баба Пріся, бо мене заклеїли і там була не я. А в плані виховання не знаю, мабуть, я в неї більше повчилася, як не можна робити в майбутньому (сміється).

 

 

Для мене кульмінаційна тема мого персонажу була поворотною і від неї залежало, як я будувала фінал і початок. Я завжди казала Антоніо про сцену в машині, що вона надважлива. Не буду спойлерити, але коли ми зняли її, мені було легше працювати. 

 

 

— Яких принципів виховання дотримуєтесь зі своїм сином?

 

 

— Поки що я не займаюся з ним уроками, це робить няня, бо в мене дуже мало часу, особливо у другій половині дня. Я воджу його на усі прем’єри фільмів, які тільки можна. Намагаюся не «заражати» його акторством, навпаки, показувати найгірші сторони професії. Воджу його на заняття іноземними мовами, стимулюю, даю приклади людей, які володіють не однією мовою. Зараз у нього будуть перші змагання з плавання, буду вболівати, також ми багато подорожуємо. Не скажу, що я строга мама. Він мене остерігається, але не зашуганий. Я не сюсюкаюся з ним і одразу присікаю будь-які моральні слабини. Чи то якісь доноси, чи якусь жалість, щось маніпулятивне.

 

 

— Ваш екранний син хоче поїхати з України до Канади. У наш час це дуже поширена тенденція серед молоді. Ви б змогли емігрувати? 

 

 

— Зараз, коли мені вже не буду казати скільки, у Вікіпедії все написано (сміється), лише у випадку, якщо настане критичний час і це буде єдина можливість виживання.

 

 

Ми завжди малюємо собі віртуальну історію, але інакше зробити не можемо.

 

 

— А як щодо кар’єрних амбіцій?

 

 

— Кар’єру мені вже пізно починати там, я не тримаю ілюзій. Навіть в молодості мало хто може почати кар’єру за кордоном. Треба їхати у малому віці, розчинитися там. Грати раз на п’ять років слов’ян — не вихід, не приваблива робота.

 

 

Людина в праві обирати, де їй статися, сама.

 

 

Що стосується мене молодої, були колись можливості поїхати у Штати. Але все склалося так, як склалося, то що? Але в часи депресії часом відмотую назад. Думаю, що було б, якби я все-таки стала істориком і була би зараз в Інституті пам’яті або десь в архівах, археологічних мандрах? Ми завжди малюємо собі віртуальну історію, але інакше зробити не можемо. Я в тому віці, коли сьогоднішній день пройшов — і дякувати Богу. У мене є плани, бажання, мрії, але я на них не сподіваюся, якщо буде, то буде. Ілюзії в нашому віці можуть бути травматичними.

 

 

— Як реагуєте, коли емігрують творчі люди, талановиті режисери, актори?

 

 

— Людина в праві обирати, де їй статися, сама. Для мене не було трагічним ще до війни, коли їхали навіть у Росію. Їм там краще, там у них робота, перспективи. Зараз мені важко це сприйняти по-людськи, не по-творчому, це трохи образливо. Тут така історія моральна, етична, але це все одно їхній вибір. Вони несуть відповідальність не переді мною, а перед вищим світом, а я засуджувати не маю права. Можливо, вони не просякнуті любов’ю до України. Мені просто образливо.

 

 

 

 

— Назвіть декілька найкращих на свою думку українських комедій.

 

 

— «Мої думки тихі» на першому місці (сміється). Я б хотіла, щоб наше суспільство тяжіло до таких комедій. Але, якщо говорити про зону дозвілля, серед зовсім простих історій мені подобається «Скажене весілля». Я теж піду на другу частину із задоволенням, це досить вдалий продукт. Не фестивальний, але дуже вдалий. У свій час привітала Юру Горбунова із цією вдачею. Не бачила «Ти, я він, вона», але бокс-офіс хороший.

 

 

Багато фільмів мене засмутили, не хочу їх називати. У Дзідзьо серед плюсів ріст, «DZIDZIO: Перший Раз» кращий, ніж «DZIDZIO Контрабас». Найголовніше, що він не брав грошей у держави. І сам Дзідзьо харизмат, забери його — і там і там буде пустота. Але якщо є така фігура, це можна сприймати.

 

 

Зараз чекаю військову комедію «Наші котики» Володі Тихого про Схід, там є трохи від Швейка, містера Піткіна. Але нам потрібна така історія, думаю, це може бути весело. Насправді комедій у нас дуже мало і більшість із них не смішні, розчаровують і персонажами, і сценарієм, і інтелектом, і смаком.

 

 

Бюджет фільму «Мої думки тихі» — 9 мільйонів гривень. Як думаєте, він зможе відбити вартість у прокаті?

 

 

— Так, ми за 9 мільйонів гривень зняли хорошу історію, хай вчаться! За 43 мільйони можна нічого не зняти, а можна й за дев’ять (посміхається). 

 

 

Антоніо ж сказав, що ми претендуємо на 300 тисяч, але сподіваємося хоча б на 350 (сміється). Я все-таки дуже сподіваюсь, що люди підуть, спрацює сарафанне радіо. Пора ставати трішки кращими, ніж ми були вчора.

 

 

Наш глядач настільки дезорієнтований, що знаходиться в позиції смакової розтяжки.

 

 

— Як режисерам та акторам почати масово приваблювати глядача у кінотеатри?

 

 

— Не знаю, мабуть, роздягатися пора, обливатися чимось, робити перформанс. Наш глядач настільки дезорієнтований, що знаходиться в позиції смакової розтяжки. Звичайно, ми на таке не перейдемо, але в принципі, давайте чесно скажемо, що дуже багато було невдач, глядач розчарований. До сих пір зберігається недовіра, яка ламається, з кожним роком ми бачимо більше й більше, але голосні невдачі, які я не хочу називати, знову роблять нам погоду.

 

 

Із цим боротися не можна, тільки сказати глядачу, що це нормальний процес. Всюди так, і в Америці є фільми і погані, і дуже хороші. Солідарність навколо підтримки й довіри буде швидше прискорювати ріст кіно. Рівень глядача теж потребує росту. «Мої думки тихі» фурорно продивилися і в Польші, і в Чехії, і в Одесі. Думаю, що не так все погано. Але я хочу дивитися, як вся Україна готова його побачити. Ви не будете ховати очі.

 

 

 

 

Піратство — це коли ви крадете самі у себе, особливо що стосується українського виробництва, тому що це ваші гроші.

 

 

— Один із ворогів кіноіндустрії та не тільки — піратство. Грішите цим чи виступаєте за легальний контент?

 

 

— Хочу, щоб піратство у нашій країні припинилося, тому що це гальмує розвиток. Наприклад, «Браму» ми не можемо виставити ніде офіційно. Через день мені пишуть «як же ж подивитися?!» На фільм витрачені кошти, він повинен відбиватися. Будь-який товар повинен повертати кошти. Нехай фільм буде в довгому прокаті, але виставити, щоб усі його бачили безкоштовно, неправильно. Це державні кошти. Піратство — це коли ви крадете самі у себе, особливо що стосується українського виробництва, тому що це ваші гроші.

 

 

— Цікаво, як акторка дивиться фільми: оцінюючи їх професійно чи як звичайний глядач?

 

 

— По-різному, намагаюся як глядач. Але одразу підсвідомо як акторка дивлюсь на всі роботи. Оператор не помічає тих речей в акторських блохах, які я помічаю, а я не помічаю в їхніх. І це нормально, ми всі працюємо у своїй парафії. Якщо беру на себе відповідальність на фестивалі, то мені треба дивитися на все разом, і це складно.

 

 

Фестиваль «Молодість», де я була головою міжнародного конкурсу, для мене був викликом. Передивитися треба було дуже багато картин за тиждень. Більше того, я не звикла сидіти в кінотеатрі зранку до ночі з кондиціонером, у мене соплі були на третій день. От там було складно, я дуже дякую своїм хорошим партнеркам по журі, які набагато досвідченіші і до яких я прислухалася.

 

 

Ну давайте я піду співати на сцену, ну от ви уявляєте зловтіху моїх колег.

 

 

— Якщо хтось погано грає на екрані, що відчуваєте: сум чи зловтіху? 

 

 

— Зловтіху ні, вона може бути тільки тоді, коли людина не фахова і залазить в екран з амбіцями, що вона професіонал. Ну давайте я піду співати на сцену, ну от ви уявляєте зловтіху моїх колег? Скажімо, в «Скаженому весіллі» молодці, що задіяли артистів, але вони тягнуть не основні лінії.

 

 

Коли я бачу хороші акторські роботи, дуже радію. У Ахтема Сейтаблаєва в фільмі «Додому» робота, що ввійде в український кінематоргроф не те що символом акторського виконання, а й як символ цілого покоління народу. Це драма людини, яка постійно перебуває в стресовому стані.

 

 

— Ви дозволяєте комусь із близьких колег сказати «вибач, але це було так собі»?

 

 

— Ні, можливо, дуже близьким людям, таких одна-дві. Я можу Віталіні Біблів сказати. Це людина, яка може витримати удар. Вона сприйме мою критику й похвалу і знатиме, що це не зайва похвала. Від неї я це теж сприйму. У нас інші відносини, що нереально між колегами.

 

 

Не вірю, що в конкуренції може бути дружба.

 

 

— Нереально?

 

 

— Я вважаю, що це професія одинака. Ви можете товаришувати, пити каву, сміятися, на майданчику можете любити один одного, поки щось створюєте разом, бо мотивовані і вам це обом взаємовигідно. А далі — ні, тому що це конкурентне середовище. Не вірю, що в конкуренції може бути дружба. Партнерство, взаємодопомога — так, але велике одкровення, сповіді відсутні. Це нереально, давайте не брехати одне одному.

 

 

Не бути підлою людиною — це вже ваш моральний кодекс і ваша особистісна історія.

 

 

— Тобто суперництво переважає.

 

 

— Дивлячись яке. Якщо хтось накидає кнопок мені в кросівки, то це не суперництво, а підлість. А коли ти стимулюєш когось на ривок тебе обігнати, це азарт, ти сам біжиш швидше. Це нормальні конкурентні правила гри. Мені взагалі подобається, коли я не на людину злюсь, а на себе, що я зупинилася. Ось це нормальна реакція. Не бути підлою людиною — це вже ваш моральний кодекс і ваша особистісна історія.

 

 

 

 

— У вас на майданчику були ситуації із кнопками у кросівках?

 

 

— Ні, ще не було, мені завжди щастило з партнерами, можливо буде. Тому що я розумію, що за останні роки у мене з’явилось багато тих, хто не може прийняти успіх. Я точно впевнена, що це навіть не люди з кіно. Може, у когось до мене особистісна негативна емоція чи особистісні історії. У нас же люди різні, а ти — не торт, усім подобатись не можеш.

 

 

І серед колег, звичайно, це дуже останні три роки відчувається. Але я нічого не випрошую, подивіться мої роботи. Мені усе дається великими затратами фізичними, психологічними, емоційними, розумовими, просто так пощастило, що ці роботи йшли підряд. А потім може десять років нічого не бути, я спокійно до цього відношусь. Провали стимулюють на стрибки. Будуть кнопки чи ні — далі побачимо. Невідомо, чи буде взагалі робота.

 

 

Я у своїй професії тільки почала робити впевнені кроки і казати, що я щось вмію. А ще скільки треба навчитись.

 

 

— Декілька років назад ви розповідали, що у політику пішли б хіба що у команді. Як бачимо, акторів, музикантів та шоуменів там зараз вистачає. Вам пропонували приєднатися до якоїсь партії?

 

 

— Пропонували, звичайно. Але я вирішила, що якраз коли всіх багато, я там зайва. По-перше, я критично розумію, у якій країні живу і у який історичний час. Брати на себе відповідальність я не наважусь. Я можу бути приєднана до експертних рад, фахових по кіно чи театру, долучатися до допомоги реформування чи співпраць. Це можна роботи не йдучи туди, а закони я писати не вмію, я не юрист. Я можу тільки їх лобіювати, пояснювати, чому вони важливі і наскільки потрібні.

 

 

— Як ви ставитеся до людей зі сфери культури і шоу-бізнесу, які пішли в політику?

 

 

— Це їхній вибір. Вернутись назад у них навряд чи вийде, звідти мало хто повертається.

 

 

— Шлях в один бік.

 

 

—Так, звідти треба вчасно виходити, не досиджуючи, як у свій час Руслана. Або переорієнтовуватись у політика. Здається, для мене це теж було б вибором. Я у своїй професії тільки почала робити впевнені кроки і казати, що я щось вмію. А ще скільки треба навчитись. Якщо воно станеться, воно станеться саме, цей вибір зроблю не я, а провидіння. Якщо я не відчула внутрішньо, не складаються обставини, не просять мене люди, то я не піду. Має бути дуже багато метафізичних штук, які скупляться. Я весь час активна й буду, я люблю цю країну, у мене іншої немає, хочу, щоб моя дитина в ній відбулась. Я буду боротися за це, але так, як вмію.

 

 

 

 

— І наостанок розкажіть нашим читачам, чому 16 січня вони мають прийти на прем‘єру фільму «Мої думки тихі».

 

 

— Тому що вони побачать там Ірму Григорівну Вітовську (сміється). Я жартую, звісно, просто прошу по-людськи прийти, а потім вони самі зрозуміють, чому.

 

 

Якщо ви підете на цей фільм, буду рада, якщо навіть в приват мені будете писати: «Ірма, ти була права!» Повірте на слово, йдіть. Коли у мене просять автограф або фото, якщо я десь з’являюсь, я всім кажу, що дам, тільки якщо підуть на фільм «Мої думки тихі». Я нічого не хочу чути: або фото, або обіцяєте, що підете (сміється).

 

 

Фото: прес-служба фільму «Думки мої тихі»

Ольга Зализницкая

Recent Posts

Мы выбрали три лучшие коллекции Mercedes-Benz Fashion Week Tbilisi

Весна-лето’2021 В Тбилиси прошла Mercedes-Benz Fashion Week Tbilisi. По современной традиции дизайнеры представили свои весенне-летние коллекции в онлайн-формате. Мы решили…

16 часов ago

Какие хобби выбирают стоматологи, и как увлечения помогают им в работе

Работа в медицине сопряжена с повышенной ответственностью и человеческими проблемами. Чтобы не терять энтузиазма и оптимизма, врачу важно давать себе…

18 часов ago

Тонкие намеки: Самая популярная  сумка сезона осень-зима 2020/21, и разнообразие текстильного концепта 

“Легковерный” аксессуар, который сделает из вас streetstyle-диву.  Даже не стоит пытаться лукавить, утверждая, что пандемийный образ жизни нисколько не отобразился на нашем желании…

19 часов ago

Майли Сайрус представила седьмой альбом Plastic Hearts

В нем — 15 треков.  Американская певица Майли Сайрус выпустила 7-й студийный альбом Plastic Hearts. В нем — 15 песен,…

21 час ago

Вечные ценности: 10 трендов свадебной моды 2021 года 

Какими будут предстоящие церемонии, а как сильно кризис повлиял на wedding-сегмент.  Несмотря на то, что нам пришлось столкнуться, возможно кому-то впервые…

22 часа ago

Цвет настроения черный: Как изменился мир с появлением движения Black Lives Matter

Разбирался Роман Щербаков.  Движение Black Lives Matter триумфально влилось в русло левой культурной революции в США, что привело к установлению…

23 часа ago