Всесвіт опору й краси на Позняках: інтервʼю з режисеркою Аделіною Борець

Гострий гумор та шалена любов до своєї землі — це метафорична, але від цього не менш потужна зброя, котрою послуговується пані Наталія. Вона киянка, що стала головною героїнею документального фільму «Квіти України» режисерки Аделіни Борець. Створена в українсько-польській копродукції, стрічка вперше була презентована широкій аудиторії на Краківському фестивалі. Українська премʼєра роботи відбудеться в рамках найстарішого в нашій державі кінофесту — «Молодість». Про глибинність конфліктів фільму, його особливий аудіальний супровід та чіткий наратив робіт режисерки ми поспілкувались з Аделіною Борець. 

Аделіна Борець

Фільм розповідає про 67-річну Наталію, що все життя провела на власній присадибній ділянці посеред Позняків. Її оточують квіти, кози та багатоповерхівки — здавалось би, рай на землі. Але життя складається так, що пані Наталія змушена боротися з двома великими загрозами — розкажете, будь ласка, як саме вибудовується конфлікт у стрічці?

Спочатку ми показуємо, як дійсно там прекрасно, який там рай на землі для наших героїв. До нутра конфлікту підлазимо, заявляючи спершу одного антагоніста: девелопера, який приходить торгуватись з пані Наталією з приводу ділянки. Жінка з нього прямо сміється. Вже потім приходить велика небезпека. І війна. Саме це протистояння створює колапс загрози. Ми проводимо паралелі між великою корпорацією проти маленької людини та аналогічно розвиваємо метафору на прикладі боротьби росії з Україною.

«Квіти України» знімали три роки — гадаю, за час зйомок назбирався доволі великий обʼєм матеріалу. На чому, в результаті, вирішили зробити акцент? Адже, будучи чесною, назва спершу наштовхнула мене на думку, що в фокусі буде виключно київська архітектура й боротьба за своє місце під сонцем. 

«Квіти України» починалися 3,5 роки тому під час акції протесту на даху будівлі Квіти України — звідси й назва. Протягом часу зйомки все змінилося — залишилася героїня, з якою ми продовжили працювати. Почалось повномасштабне вторгнення, час точив стрічку — можна було би зробити про Наталію і її комʼюніті цілий серіал. Про кожного. Але я вирішила викроювати історії та фокусуватися виключно на пані Наталії — я побачила в ній супротив, який є у всієї нашої нації. Наталія — це неідеальна героїня, як і Україна. Але в неї все одно закохуєшся — бо відчуваєш себе як вдома.

У стрічці лунає музика гурту ДахаБраха — чим обумовлений саме такий вибір саунд-супроводу? 

З ДахоюБрахою мені пощастило співпрацювати ще на початку своєї карʼєри. Мій перший короткометражний документальний фільм теж супроводжує саундтрек гурту. Працюючи над «Квітами України», я розуміла — музика ДахиБрахи щемко й чітко описує теми коріння та дому. Вона чітко відтворює те, що в нас всередині — те, що не зникне, навіть якщо хтось прийде і це зруйнує. Для мене було важливо, щоб етно-мотиви без слів передавали закордонній аудиторії суть нашої ідентичності. Мені здається, що ця музика ідеально пасує фільму — хоч, водночас, розумію, що в Україні, можливо, це вже трішечки приїлося, але, сподіваюсь, що деяким людям, які не так сильно в контексті, буде цікаво послухати. А ті, хто вважають музику ДахиБрахи знаною і популярною, надіюсь, знайдуть щось нове для себе.

«Квіти України» створений за підтримки Польщі. Яким чином не українська сторона вплинула на процес створення фільму та чи прийшлось щось змінити через їхні коментарі? Якою загалом була реакція польських глядачів на стрічку та на буденно-проблемне життя Києва без прикрас?

Так, звичайно. Стрічка створена здебільшого за європейські кошти. Український Культурний Фонд був одним з перших, хто фінансував цей проєкт — це було ще в час, коли «Квіти України» був ідейно іншим фільмом і відрізнявся від того, що вийшло в фіналі. Це, мені здається, єдині українські кошти.

Глядачі в Польщі дуже тепло сприйняли цю історію — думаю, для них було сюрпризом подивитися щось радісне про Україну під час війни. Вони водночас і плакали, і сміялися. Тому, я думаю, це великий плюс «Квітів України». Фільм надихає. Всі, хто до мене підходили після показу, дякували, що ця стрічка нарешті дає надію. Хоча й не без ноти смутку. Нам пощастило, що не було сильного впливу зі сторони Польського Інституту чи інших фондів — всі довіряли героїні. Нам вдалось швидко зібрати кошти та профінансувати фільм, за що я сильно вдячна.

Ваш ігровий фільм розповідає про літнього чоловіка Степана, що обожнює песиків. Дозволю собі підмітити, що у Ваших роботах починає вимальовуватись чіткий наратив старша людина + її тісна взаємодія з живою природою. Що саме Вас приваблює в цих образах? Чи плануєте й подальші фільми вибудовувати навколо цієї теми?

Ігровий фільм «Увага, добрий пес!» теж буде продемонстрований на «Молодості». Ви вірно підмітили, що у мене є наратив старших людей — я не хочу романтизувати цей образ, але бажаю приділити йому певну увагу. Мене виховували бабуся й дідусь: з роками я помічаю, як літні люди поволі прощаються з життям. Все стає для них менш цікавим. Звичайно, прикладом Наталі з «Квітів України» я можу всі свої слова перекреслити, бо вона зовсім інша за натурою. Але загалом, мені здається, це дуже недооцінені в Україні люди, які дуже сильно переживають свою старість. У них маленькі пенсії, про них забувають їхні діти, вони доживають свої роки в самотності у себе в селах. Мені від цього дуже щемко й боляче.

Також на мене вплинула моя робота: зі своєю командою я їжджу на деокуповані території, де залишилися літні люди. Ми працюємо з ними, знімаємо матеріали для іноземних неприбуткових організацій. Ці люди викликають у мене захват та подив — наскільки вони можуть знайти у собі сили змиритися з бідою, яка усіх нас застала зненацька.

Аделіна Борець

Мабуть, тема літніх людей і моя цікавість до неї раз за разом проявляється у моїх роботах тому, що ці люди містять в собі досвід, про який можна довго розповідати. Наші літні люди немов навчилися миритися зі своєю смертю. Мій фільм «Увага, добрий пес!», до речі, саме про це — старший пан Степан намагається змиритися зі смертю, тому бере літніх собачок з притулку: у нього вони доживають свої останні дні. Усіх запрошую до перегляду цієї стрічки також.

Єдиний мій фільм, який був не про літню людину — «Райський дім» (2021). Він був навпаки про підлітка. В моїх майбутніх планах: наративи кохання. Зараз я працюю над ігровим фільмом про близнят, також над мелодрамою та документальним фільмом про брейк-дансера, криза в родині якого сильно впливає на його участь в Олімпійських іграх. 

Автор: Анастасія Тимусь, членкиня Спілки Кінокритиків України 

Фото: пресслужба КМКФ «Молодість»

Читайте також: Що подивитися: фільми від режисерок на 53-му кінофестивалі «Молодість»