«Чорний ворон» — важливий, але не ідеальний український фільм-нагадування

5 грудня в український прокат вийшов фільм "Чорний Ворон", знятий за одноіменним романом Василя Шкляра. Розповідаємо, чи варто його дивуватись та вкотре нагадуємо, що порівнювати книгу та екранізацію не потрібно навіть думки.

У 2019 році на екрани вийшло чимало українських фільмів, а деякі навіть устигли взяти участь у міжнародних кінофестивалях. «Чорний Ворон» — одна з небагатьох екранізацій, яка чи то через персону автора книги привернула багато уваги (хоча б у літературно-кіношних колах), чи то через тему. 

Роман Василя Шкляра, за яким і зняли одномінний фільм, був відзначений Шевченківською премією, а це вже змушує як мінімум зацікавитись картиною. Проте, думаємо, не варто нагадувати, що екранізація та книга — зовсім різні речі, якщо не кардинально протилежні.  

Читайте також: 6 головних фільмів грудня

Головний герой — Іван на прізвисько Чорний Ворон — стає одним із повстанців Холодного Яру, які вели боротьбу з більшовиками. Заради цього він залишає вагітну кохану та старого батька. Як би ти не любивши рідних, Батьківщина також потребує захисту. 

Цікаво, що Василь Шкляр приклав руку до адаптації до сценарію. Це вам не історія зі «Щиглем» та Донною Тартт, літературна агентка якої продала права на книгу без права для письменниці хоч якось впливати на сценарій. 

Проте, якщо не знати цей факт, можна і не повірити, що Василь Миколайович усе-таки допомагав із написанням сценарію. Надто кидаються у вічі нелогічні сюжетні «ями» чи обірваність деяких епізодів. Або навпаки – різкий перехід від однієї сцени до іншої. Наприклад, брат одного із отаманів ледве усміг познайомитися з єврейкою, яка тримає цирюльню, а вже розповідає їй після постільної сцени, де холодноярці тримають викрадене зброю. 

Читайте також: 7 головних серіалів грудня

Але знову ж таки: ці нюанси зможуть помітити лише ті, хто читав книгу. Як самостійний продукт фільм цілком передає головний меседж, хоч і обірваними шматками. Все-таки книгу більш ніж на 400 сторінок важко вкласти в годину екранної години, але без детальних пояснень сприймати події та поступки головних героїв важко. 

Книга та фільм використовують різні способи викладення інформації. Те, що письменник розповідає на 20, а то й більше сторінках, на екрані має відбутися за кілька хвилин та швидко перейти до іншої сцени. У цьому й криється секрет несхожості будь-якої екранізації з першоджерелом.

Екранізації часто виходять бутафорними, а іноді наоборот: перекроєними режисером на свій лад, лише з канвою сюжетної лінії роману, проте виглядають більш переконливими. «Чорний Ворон» важко віднести як до першої категорії, так і до другої. 

Декорації та антураж, звісно, ​​підходять та змушують глядача повірити у все, що відбувається на екрані. Але ключове слово тут змушують. Втиснувшись у крісло десь на середині фільму після сцен, повних жорстокості та несправедливості, починаєш ловити собі на думці, що ти вже десь це бачив. Навіть костюми ніби знайомі, та й місцевість вже була в якомусь фільмі чи серіалі «1+1», які приклали руку до створення фільму, але вгадати, де це бачив, не можеш.

Зварити українське кіно – справа невдячна. Воно тільки починає приваблювати масового глядача, а для розгону навіть продукт категорії «Б» за якістю та художньою цінністю вартий уваги. 

«Чорний Ворон» виконує іншу, не менш важливу роль — нагадування. Нагадування, що війна — це страшно, а загарбник ніколи не приходить на чужі землі з мирною метою, навіть якщо пропонує здатися з помилуванням. Ніколі.