Ірена Карпа: «Люди, що посилено лайкають чужий бодіпозитив, самі воліли б бути фітнес-курочками»

Ірена Карпа не розмінюється на дрібниці та бере від життя все, що воно дає. Створити свій гурт, написати з десяток книжок, працювати журналісткою, першим секретарем з питань культури посольства України у Франції, бути мамою, дружиною та врешті-решт переїхати до Парижа. Не кожен за цілу життя встигне зробити хоча б половину із перерахованого, а від Ірена Карпа навіть не називає собі багатозадачним людиною: «Секрет у тому, що я не роблю все одночасно».

В інтерв'ю для Marie Claire письменниця розповіла про соцмережі, хейтерів, свої книги, сучасний феномен блогерства та ставлення до бодіпозитиву. 

— У ХХІ столітті ми всі — багатозадачні люди. Ви також мультиінструменталіст. Як вдається поєднувати музыку, письменництво, батьківщину, а в минулому навіть дипломатичну роботу? Часто відчуваєте вигорання?

— Один із найчастіших питань, які мені ставили в житті: хто ви більше — співачка чи письменниця? Йдеться про мій гурт QARPA із сімома альбомами та десяток книжок. Я заводилася говорити про Відродження і своє переконання щодо обов'язку людини розвивати всі таланти, які їй дав Боженька. І від ура — дочекалася питання, коли журналіст звичайним тоном стверджує, що всі ми багатозадачні люди. Дякую тобі, добра дівчинко!

Секрет у тому, що я не роблю все одночасно. Від зараз, наприклад, я відповідаю тобі, а дитина вимагає підключити її айпад. Я ж просто бачу грізний рик і продовжую писати, хай почекає.

Робота з 09:00 до 18:45, як було заведено в нашому суспільстві, — це найменше «моє». Я звикла працювати тоді, коли мені зручно — вночі, вдень, у вихідні, у транспорті, в телефоні тощо. Тому й виходило, що крім цих годин робочого дня я весь час займалася роботою і поза офісними часами, на відміну від колег, які виключають робочий комп і йдуть додому, до батьківщини. Ніхто мені в цьому не винний, звісно, ​​це мої гумові ліміти. А коли вдавалося втекти від роботи й дітей і заскочити на терасу кав'ярні — я писала, писала, жадібно писала. Це була година для мене і для тексту. А все одно дивно, як удалося написати цілий роман за два роки.

Домашні справи — закупи й готування їжі — мене не виснажують, а наоборот надихають. Я обожнюю годувати тих, кого люблю. А ще я просто багато ходжу у кіно. І вчуся на сценариста. Можливо, секрет не-вигорання якраз у цих коротких перебіжках між видами діяльності. Найулюбленіша перебіжка – до концертів QARPA. Обожнюю ці обміни енергією з публікою. Хоча, звісно, ​​й викладаюсь повністю, до останньої краплі. Це просто досвід, який не порівняти з жодним іншим. А недавно ми з Dan Alien розпочали роботу над танцювальним проектом і презентували сингл Angel23.

Все колись скінчиться, життя теж.

— Якби вам потрібно було б представитись перед новим знайомим, щоб у першу чергу розповіли про себе: про те, що ви писменниця, музикант, соціальна діячка?

— Мені часто буває стыдно розповідати все, ще подумають, що я вигадую. Усі ці роки казала людям у Франції, що я дипломатка. Реагували досить мляво і без інтересу. На письменницю та музикантку реагують живіше. А на соціальну активістку з розповідями про українські революції та волонтерство – найкраще, бо видно я сама вмикаюся найбільше емоційно.

— Нещодавно ви перестали бути дипломатом. Шкодуєте, що цей етап звершився, чи, навпаки, раді?

— Все колись скінчиться, життя теж. Що вже казати про етапи. Я весь час, скільки собі пам'ятаю, працюю за проектним принципом. На телебаченні, у друкованій пресі. Є початок проекту, є його кінець, є гонорар. Тут все те саме. Робота в посольстві була моїм проектом останні три з половиною роки. Я рада, що був такий досвід. Але не чіпляюсь за нього, бо найжахливіше було б провести життя одноманітно.

Я письменниця. Це все-таки лівів ап від блогера.

— Чи були ситуації, коли думали, що ця сфера вам не підходить, а посада, в багатьох сенсах цього слова, сковує рухи?

— Так, звісно. Посол наполягав на тому, щоби я не їздила в Україну, наприклад. Чогось його турбували можливості моїх концертів чи відвідини фестивалів, на яких я могла б відбирати контент для культурного експорту (не годуйте, де логіка). Ну а ще не можна було коментувати внутрішньополітичні ситуації — ні нашу, ні французьку. Гадаю, це нормально у світі дипломатів, але на душі шкребло через заборону висловлення моїх політичних поглядів під час останніх виборів, наприклад. Все-таки я опініон-мейкер. І сидіти із заклеєним ротом не гоже.

Детокс від віртуального світу — гостра потреба.

- Поговоримо про соцмережі. Ви активно ведете свій аккаунт в Інстаграмі, можете назвати собі ще й блогером?

- Я письменниця. Це все-таки лівів ап від блогера. Але писати у соцмережі я люблю. Особливо коли люди з моїх постів регочуть чи відчувають підтримку. Мій стиль – самоіронія. І розвінчання міфів про якусь умовну суперлюдину.

- А як ставитеся до сучасного феномену блогерства. Чи вважаєте це роботою чи все-таки хобі?

— Для тих, хто цим заробляє на життя, — це робота. Для тих, хто постить відфільтровані фоточки та філософські роздуми про життя для лайків — хобі. Для тих, хто краде чужі думки і робить на них собі ім'я — самодурство.

— Є таке поняття — цифровий етикет. Ваші підписники часто його порушують?

- Гм. Я якось дуже просто і неформально до цього ставлюся.

- У вас є активні хейтери? Знаєте, такі, які мають час створювати фейкові акаунти та писати образи. Блокуєте їх чи пишете у відповідь щось не менш дошкульне?

— Ой, знаєш, раніше я якось парилася і вступала в полеміку, писала якісь чорні жарти, які люди ставили на місце, а потім забила і просто відправляю в бан. Таким чином мої активні хейтери вмирають у зародках. Втім, мушу сказати, їх чомусь не так багато. Може того, що коли сама з себе іржеш, треба бути вже тупим одноклітинним, щоб до тебе вчепитися.

Люди, що посилено лайкають чужий бодіпозитив, самі більше воліли б бути підтягнутими та підсушеними фітнес-курочками, ніж веселими пампушками.

— Ірена Карпа в реальній житті та в соціальних мережах — один і той самий чоловік? Є місце певному образу?

— Не, ну ясно, що я не викладаю фоточки з перехнябленою пикою чи в образі мокрої курки. Людям і свого добра такого вистачає. Викладаю щось, що мені самій ок, а комплектую історією, яка недавно сталася і в мені щось викликала. В принципі, все.

Я не сижу і не вишукую якусь спеціальну мотиваційну мудрість, як то зараз прийнято робити. А коли просто якісь смішні чи гарні моменти — шлю їх у сторіз.

— Якщо ми вже заговорили про Інстаграм, не можу не згадати ваші підписки, вони дуже різноманітні — від невеликих блогів, навіть книжкових, до письменників та мандрівників. За яким принципом вибираєте, на кого варто підписатися, та як фільтруєте свою стрічку.

— Та в мене взагалі якісь рандомні підписки, аж ніяк не фільтрую. Колись, на початку, взагалі понабирала якихось людей, у яких по сто підписників, бо вони на мене підписалися. Пости у них нудні, якісь безкінечні нецікаві селфі, а відписатися страшно, раптом у людини депресія від цього почнеться (вона ж точно побачити мою відписку, гі-гі).

— Виникає бажання іноді зробити детокс від соціальних мереж? Дозволяєте собі не заходити на пошту, в Інстаграм та у мессенджери хоча б день, чи робота і життя в сучасному світі неможливі без цих атрибутів.

— Та від усієї години всі щось від мене хочуть: як не інтерв'ю, то якийсь текст. І що найстрашніше – я ж хочу теж, гі-гі. Того важко повністю відключитися: комунікація головна проходитиме через соцмережі. Але ось залишився мені тиждень на острові, то може швиденько «хвости» підтягну і відключусь на трохи.

Це правда: детокс від віртуального світу (а він у нас найчастіше активніший в емоційному плані, ніж світ офлайн) — гостра потреба. Як для творчого людини, щоб припинити трохи білий шум і почувати внутрішній голос, так і для будь-якої сучасної людини. Почуй собі, спостерігати свої реакції на сонці, шум води, падіння листа. Навіть біг собаки може принести неймовірне переживання (якщо його одразу не знімати на айфон і не викладати у сторіз).

Все дитинство я була «потяг-пасажирний», мені діставалося від жорстоких дітей.

— Про ваше ставлення до фемінізму ви неодноразово розповідали, а як сприймаєте бодіпозитив. Думаєте, це лише тренд, який змінюється раз на десяток років, чи вже втомлена норма?

- Думаю, що це тренд. Але добрий і правильний — свідчити про потяг суспільства до толерантності та заспокоєння. Взагалі, було б круто, якби всі перестали засуджувати всіх. А головне — дали собі спокій самим. Але так ніколи не буде. Навіть найзапекліший демократ вилається на марокканця, що надурити його на базарі чи підріже на машині, і хоч про себе назве його довбаним арабом. Так само й люди, що посилено лайкають чужий бодіпозитив, самі більше воліли б бути підтягнутими та підсушеними фітнес-курочками, ніж веселими пампушками.

Особливо я дуже люблю пишні форми, Моніка Белуччі — моє все. Але тут же я прагну пропорцій, свідчення здоров'я і легкості пересування цих жінок. Щоб їм справді було комфортно з собою жити, а не лише на погляд. Тоді це правда сповнене енергії, життя і сексу тіло.

У мене є такі подруги, вони собі люблять такими, як є, і чоловіки їх люблять більше за стурбованих анорексічок. У мене ж із моїм зростанням права на бодіпозитив немає — я одразу стану веселою кулькою, і не врятують мене жодні тенденції.

Після успіху попередньої книги наступну почати завжди важче.

— До речі, ніколи не хотіли написати книгу на актуальну, «гарячу» тему, як то кажуть: бодіпозитив, неприйняття свого тіла, харасмент, війна, біженці, проблеми екології.

— Я пишу лише про те, що знаю. Про те, як бути товстою і страждати від цього — могла б написати, все детство я була «потяг-пасажирний», мені діставалося від жорстоких дітей. Але взяла собі до рук і стала такою, якою собі влаштовувала. До речі, я писала про ці методи «скакання в целофані» у моїх книжках «Добло і Зло» та «З Росі, З Води і Калабані». Був такий жах бабусі, ага.

Про екологію написала дитячу книжку «День усіх білок». Там, власне, звірі та свідомі люди борються за збереження лісу від захланних забудовників та корумпованих чиновників.

Харасменту — психологічного більше, ніж фізичного — є чимало в останньому романі «Добрі Новини з Аральського Моря». Там же частично про війну, яка, так чи інакше, сьогодні є частиною свідомості кожного з нас, крім тих, у кого добровільна лоботомія.

Переселенці — дуже важлива, глибока тема. Перевинайдення собі, будування свого життя з нуля. У мене є такі живі приклади серед друзів. Лікарі, судді, викладачі, митці. Не знаю, чи хтось уже художньо працював із темою вимушених українських переселенців. Як їм відмовляються здавати житло, харашать, що вони «донецькі» і мають самі валити на фронт, а не тут ховатись, що всі «через них», що для їхніх дітей немає місця в школі. Хтось із нас може поставити собі на їхнє місце? Гуманітарна прірва привідкрила пащу… Есеїстика за це точно бралася. А найкраща книжка, написана самим переселенцем — це «Довгота днів» Володимира Рафеєнка.

- Зовсім недавно у вас вийшла нова книга. Звісно, ​​ще рано про це годуватись, але творчі люди завжди у пошуку ідей. Вже думали, що може бути новий роман? Якщо це буде роман, звісно.

— Так, рівно рік тому я закінчила рукопис «Добрих Новин із Аральського Моря». Майже 600 сторінок тексту. Було по-різному: хотілося то кинути це все, то перебити чотири героїні. Коли я дзвонила психоаналітику, то це були скоріше сеанси для Богдани, Ріті, Маші й Хлої, ніж для мене. Дуже переживала, як вони зайдуть читачкам.

Видавець, з яким ми розійшлися, кисло пророкував мені малі продажі, бо аж 600 сторінок тексту. І що ми маємо тепер? З новим видавцем — «Книголав» ми додруковуємо третій тираж і єдина претензія від моїх читачів: «А чого все так швидко закінчилося? Вимагаємо продовження!» Думаю, пораджуся про це з хрещеною матір'ю книги — продюсеркою Олесею Ногіною. Якщо не станемо знімати за книгою серіал, може й напишу продовження? Одним словом, я відкрита для нових ідей. Хоча, після успіху попередньої книги, наступну почати завжди важче, але ми прорвемося. Мені дуже важливі відгуки читачів. Коли вони знаходять у моїх історіях щось своє, для мене це важливіше за будь-які відзнаки. Бо я пишу для живих людей.

— Ви хоч і живете у Парижі, з Україною зв'язок не розриваєте. Як вважаєте, в якому напрямку, особливо культурному, зараз рухається наша країна?

— Мені здається, Україна рухається у правильному напрямку. Київ став дуже космополітичним та вільним. Кав'ярні, вечірки, ЗОЖ, коворкінги, стрит-арт. Все кипити і вирувати. Багато нового цікавого дизайну, фешену, музики.

Україна стала чудовим новим напрямком для туриста із софістікейтед уподобаннями. У той самий час є чимало проблем. Одна з болючих – закриття незалежних кінотеатрів. Хочеться, щоб і маси підтягувалися у плані смаку та культури за прогресивною частиною суспільства. Чи не хіпстерськими ж барами єдиними.

Фото: Юлія Вебер