“Свінгуючі 60-ті” були щедрими на події – від Rolling Stones до першої людини на Місяці. Міні-спідниця – з тієї ж епохи. Її авторство приписують Мері Квант, яка днями пішла у засвіти. Пригадуємо fashion-витівки дизайнерки, які змінили індустрію та вплинули на суспільство.
25 сантиметрів
В інтерв’ю Мері Квант не одноразово повторювала, що не боїться смерті, мріє, щоб в кіно її зіграла Тільда Свінтон, а на похоронах неодмінно зіграли композицію «We’ll meet again» Сінатри. Сміливість та зухвалість – головні риси характеру дизайнерки, яка стояла біля витоків демократизації моди та сексуальної революції. Та все ж таки до енциклопедії з моди вона потрапила в першу чергу як винахідниця міні спідниці. В тім, сама Квант це заперечувала: «Це не я вигадала міні, й навіть не Андре Курреж – першими так стали одягатися дівчата в Челсі. Я зробила спідниці короткими, та вони наполягали: коротше, зроби ще коротше!»
Згідно менш відомої версії музою Квант стала невідома танцівниця, яку вона випадково побачила в танцювальній студії, де брала уроки балету. На дівчині були спідниця в складку, не більше 25 см в довжину, чорний светр, чорні колготки, білі шкарпетки й туфлі для степу з ремінцями на щиколотках. Згідно більш розповсюдженої легенди, лаври музи належать подрузі дизайнери Лінді Квайзен. Дівчина займалася хатнім прибиранням в джинсовій спідниці, яку для зручності вкоротила ножицями. Та як би там не було, незабаром Мері представила в бутіку Bazaar в лондонському районі Челсі декілька спідниць «міні», які назвала на честь своєї улюбленої машини Mini Cooper.
Saturday Night Fever
Історик моди стверджують, що мода в Лондоні почалась в 60-ті (зважаючи на замкнутий острівний менталітет жителів Великої Британії) й Мері Квант називають її прародителькою. «Світ змінювався – ми стояли на порозі незвичайного ренесансу модної індустрії, відчуваючи себе його маленькою часткою. До 1960-х передбачалося, що молоді жінки будуть одягатися як їхні матері – але ж вони були молоді й прагнули молодо виглядати.» – говорила Квант, якій вдалося перетворити моду на місце для найсміливіших експериментів. На той час жіночність в класичному розумінні витіснялася новим еталоном – дівчиною з короткою стрижкою, яскравим мейк-апом та довгими худими ногами. Його втіленням стала андрогінна модель Твіггі, зовсім не схожа на елегантних моделей 50-х.
Тож Квант вкоротила спідниці до краю, запропонувавши образи «Школярки» та «Лоліти». З її подачі в моду увійшли топ, облягаючі різнокольорові брюки, замшевий одяг, черевики на платформі, короткі зачіски та яскрава косметика. Саме Квант приписують створення хуліганського іміджу «роллингів» на противагу «чепурним бітлам».
Фешн-«лабораторією» став бутік Bazaar – сумісний проєкт Мері Квант, її чоловіка – фешн-підприємця Олександра Планкета Гріна та модного фотографа Арчі Макнейра. Bazaar відкрився в 1955 році, й став одним із перших бутиків на Kings Road. Хоча, сюди вишиковувалися черги не тільки за модним одягом, а за атмосферою: музика, напої, незвичайні вітрини, вечірки перетворили магазин на знакову точку на карті Лондона.
Ексцентричні витівки Мері та Олександра підігрівали цікавість відвідувачів: замість манекенів у вітринах було встановлено воскові фігури, яких поліцейські час від часу намагалися заарештувати, сприймаючи за волоцюг. На вихідних вітрини прикрашали гори пустих пляшок й оголошення “Пішли на рибалку”. Мері жбурляла в добропорядну публіку фразами: «Гарний смак – це смерть, вульгарність – життя». Олександр також розважався як міг: за його сприяння у фіналі одного з показів для жінок з вищого світу вийшла модель в шкіряному тренчі, під яким не було нічого окрім шкарпеток. За годину до показу він знайшов панночку в місцевому стрип-барі.
Завсідниками Bazaar стали всі четверо учасників The Beatles, Річард Бартон, Ванесса Редгрейв, Мік і Б’янка Джаггер, а модель Патті Бойд виходила заміж за гітариста Beatles Джорджа Гаррісона в наряді від Mary Quant.
Безсоромність її личить
Квант називали «Коко Шанель другої післявоєнної епохи». І якщо Квант оголила публіці жіночі ніжки вище коліна, авторка маленької чорної сукні ретельно ховала їх, бо вважала найпотворніша частина жіночого тіла. (Цікаво, що серед нововведень Карла Лагерфельда, який в 1983 році очолив французький Будинок Chanel стала саме міні-спідниця, з якою він пропонував носити класичний твідовий жакет.)
Ватикан назвав нову моду, очільницею якої стала Квант «безсоромністю, що йде від самого диявола», а Річард Ніксон оголосив Білий дім «зоною, вільною від міні». Тоді на захист безсоромного предмету гардеробу вийшли… феміністки. Зокрема, дівчатка з Британського товариства захисту міні-спідниць влаштовують акцію протесту біля Будинку моди Dior.
Міні-спідниця стала не просто атрибутом сексуальної революції, але й могутнім візуальним символом звільнення жінок від морально-етичних забобонів минулого.
В 1965 році «ікона свінгуючого Лондона» – британська модель Джин Шрімптон відвідала скачки в Мельбурні в «обурливо легковажній сукні», довжина якої була на фатальних 10 см вище коліна. Цей вихід викликав такий фурор, що на перших шпальтах газет з’явилися ноги Шрімптон, а не імена переможців Мельбурнського кубку. Реакція голови Великої Британії не забарилася – вже наступного року Її Величність королева Єлизавета II вручила Квант Орден Британської імперії за внесок в розвиток модної індустрії.
Коли журналісти запитували Квант, яким із своїх досягнень вона вважає найважливішим, дизайнера відповідала: «Вдертися до Америки й здобути титул дами.» Менш ніж за 10 років (від старту її кар’єри) речі від Mary Quant стали всесвітньо відомим. Їх продавали в 150-ти магазинах в Великій Британії, та в 320-ти магазинах Сполучених Штатів і по всьому світу – Франції, Швейцарії, Італії, Канаді, Австралії тощо. В 1990 році дизайнерку було удостоєно нагороди Зала слави, а в 2015-ому вона стала кавалерственной дамою. На знак визнання її заслуг міні-сукня від Квант – «Банана спліт» – прикрасила одну з 10 поштових марок серії «Класика дизайну», що була випущена Королівською поштою Великої Британії в 2009 році на честь сторіччя британського дизайну.
Найбільшим щастям Квант називала народження сина Орнадо, а коханням – чоловіка Олександра Планкіта Гріна. На питання, щоб вона хотіла змінити в минулому, Мері усміхалася й заперечливо хитала головою: «Хіба що зовсім дещицю. Бо я відмінно провела час!»
Авторка тексту: Ірина Татаренко
Читайте також: КРІСТОБАЛЬ БАЛЕНСІАГА: РІВЕНЬ ЧОРНОГО. FASHION-РОЗСЛІДУВАННЯ MARIE CLAIRE.