Зворушливо, смішно, трагічно: що потрібно знати про новий фільм Роя Андерссона «Про нескінченність»

Нова робота режисера – приклад того, як можна робити щось майже півстоліття, бути вірним собі, своєму стилю і при цьому не повторюватись.

Один із найвідоміших скандинавських режисерів, Рой Андерссон, за півстоліття своєї творчої біографії зняв лише шість повнометражних картин, зате виробив унікальний метод і відомий стиль.

Своє кіно з постпродакшеном та кінотеатром

Андерссону належать продюсерська компанія з двома знімальними павільйонами, монтажною, постпродакшн і навіть власний кінотеатр, що дозволяє йому продюсувати та створювати фільми у комфортному йому темпі. Він працює без сценарію та графіка зйомок, майже всі сцени знімає у павільйоні.

Перетворюючи уривки голосів, дрібні жести, банальні сплески, спрагу життя і спрагу віри в події, Андерссон створює безсюжетне метакіно, зібране з типової хроніки буднів. Він починає з «основної» ідеї та чорнових сценарних начерків, а решта залежить від імпровізації в процесі зйомок. Випадок, а не сюжет закріплює сцени. Акторів для своїх фільмів він буквально знаходить на вулиці та навіть під час покупок у Ikea. Андерссон репетирує оманливо прості діалоги з фільмів по десять-двадцять разів з кожним актором і часто знімає до п'ятдесяти дублів. Так створювався його новий фільм «Про нескінченність» – режисер пропрацював над фільмом п'ять років.

Завершення «Живої трилогії»

"Про нескінченність" вважається своєрідним епілогом знаменитої "Живої трилогії" Андерссона. Попередніми були стрічки «Пісні з другого поверху», «Ти живий!» і «Голуб сидів на гілці, розмірковуючи про буття». У «Живій трилогії» режисер досліджує людську поведінку та її наслідки. Протягом п'ятнадцяти років фільми трилогії створювалися в єдиному стилі, але кожному наступному ставало дедалі менше сюжету. Режисер не намагається залучити нас фабулою - навпаки, відверто їй нехтує.

«Про нескінченність» – іронічний і зворушливий роздум про людське життя у всій його красі та банальності. Сюжет у цьому фільмі практично розчинився – це скоріше сон. Вирушаючи за оповідачкою, немов Шахерезадою, ми занурюємося в калейдоскоп міських історій та проникаємо у сни інших людей. На відміну від вигаданих історій Шахерезади, оповідачка фільму «Про нескінченність» просто озвучує те, що вона бачила: «Я бачила закоханих, що ширяють над містом, уславленим своєю красою, але зараз у руїнах…», «Я бачила чоловіка, який хотів нагодувати дружину смачною вечерею…», «Я бачила жінку, яка дуже любила шампанське…». Ці фрази повисають у повітрі, як примари.

Фільм складається з коротких замальовок-новел, об'єднаних фігурою священика, який втратив віру та змучений кошмарами. Він приходить до психотерапевта, але той поспішає на автобус і нашвидкуруч втішає безбожного бідолаху тим, що той ще живий. Всі ці безглузді та зворушливі персонажі фільму схожі одночасно на їхнього творця та на будь-якого з нас. Так буде аж до кінця. Вірніше, до нескінченності.

Читайте також: 6 СИЛЬНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ГЕРОЇНЬ, ЯКІ НАВЧАТЬ, ЯК БУТИ СОБОЮ

Художній вплив

У фільмах трилогії, включаючи картину «Про нескінченність», відчувається кінематографічний вплив Федеріко Фелліні та Луїса Бунюеля, літературний — Семюеля Беккета та Бертольда Брехта, а також візуальні посилання на живопис Едварда Хоппера та художників «Нової речовинності» Отто Діца.

З роботами Хопера кадри Андерссона поєднує почуття самотності та нескінченного очікування: розсіяне, безтіньове світло показує людей вразливими, оголює їх. Ці кадри прекрасні та сумні одночасно. У Шольца він запозичує сюрреалістичну стилістику, у Дікса – елементи гротеску та драматизм. Персонажі з «Живих трилогій» здаються завжди на межі краху, і це відчуття посилюється відчуттям дискомфорту низки загальних кадрів.

Діалоги Андерссона часто порівнюють стилем Семюеля Беккета в тому, щоб знаходити ритм у банальностях фраз, що повторюються. Вимовлені у різних контекстах, іноді різними персонажами, вони стає приспівом. Для більш драматичних моментів, Андерсон наповнює свої фільми анти-музикою: гулом бомбардувальників, гавканням собак, клацаннями батога, різкими командами або плачем немовляти.

Картинка говорить більше, ніж слова

Ще одна характерна фішка фільмів Андерссона – блідий грим усіх персонажів. Андерссон вибрав цей образ, щоб підкреслити спільне для всіх людей: щонайменше всі вони вмирають. Одягає своїх героїв він у звичайний одяг офісних службовців, банальних кольорів та зі слідами зношеності. Так режисер знижує індивідуальність, показуючи звичайну людину.

Зовнішній вигляд акторів доповнюють детальні рукотворні декорації, що становлять більшу частину міського середовища режисера. Андерссон тяжіє до непривабливих життєвих просторів: схуднелих кафе та барів, будинків для людей похилого віку, шкіл, туалетів, залів очікування, і особливо до скромних тісних кімнат квартир. Персонажі ніби представлені в живих натюрмортах, уразливі та невіддільні від свого житла.

Трилогія знаменує перехід шведського режисера від реалізму до «образної абстракції». І ця абстрактність у картині «Про нескінченність» виражена максимально.

Андерссон зізнається, що подобається знімати сцени, схожі на спогади або сни, і збивати глядачів з пантелику. Йому важливо, щоб аудиторія залишалася зацікавленою і запитувала себе: що це, що відбувається?

Читайте також: 6 РЕТРО-ФІЛЬМІВ З ЛІТНІЙ АТМОСФЕРОЮ, ЩО ВИ МОГЛИ НЕ ЗНАТИ

Фінал «Живої трилогії» вже у кіно

Світова прем'єра «Про нескінченність» відбулася у рамках конкурсної програми Венеціанського кінофестивалю, де стрічка була відзначена «Срібним левом» за найкращу режисуру. На рахунку фільму також премії за найкращу режисуру міжнародного кінофестивалю в Дубліні, та за найкращі візуальні ефекти – від Європейської кіноакадемії. І ось нарешті картина здобула свій український реліз. У кінотеатрах картина від 13 серпня.

Цієї осені Андерсону вручать почесного Золотого Дюка за внесок у кіномистецтво під час 11-го Одеського міжнародного кінофестивалю. У рамках фестивалю покажуть три його фільми: дебютну роботу «Шведська історія кохання», «Пісні з другого поверху» та новий фільм «Про нескінченність».