Small Talk: художниця-постановниця Олександра Патока про фільм «Назавжди-Назавжди»

Стрічка «Назавжди-Назавжди» розповідає про життя підлітків у Києві 1990-х років, їхні мрії, надії, боротьбу за власне майбутнє. Про вайб епохи та пошук декорацій до фільму ми поговорили з художницею-постановницею Олександрою Патокою.

Small Talk: художниця-постановниця Олександра Патока про фільм «Назавжди-Назавжди»

Що найбільше приваблює вас в атмосфері 1990-х у контексті кіно? Які особливості цієї епохи вас надихають як художницю-постановницю?

Мені подобається суміш кітчу, який панував у ті часи. З одного боку, все ще було важко щось дістати і багато елементів інтер’єру повторювались у мільйонів сімей. Ті самі однакові червоні каструлі в горошок чи впізнавана стінка додає присмак ностальгії й занурює у фільм. Глядачі розповідали, як вони впізнавали шпалери чи годинник, і це одразу додає віри.

Водночас із цим з’явилося багато кольорових китайських товарів. Цю суміш кольору на фоні брутальних інтер’єрів дуже цікаво компонувати і збирати докупи. Мені було важливо не переборщити з фактурами, бо тоді губиться автентичність на фоні усіх стереотипів про 1990-ті.

Які ваші особисті спогади про 1990-ті роки? Як вони вплинули на вашу роботу над фільмом?

Я добре пам’ятаю ті роки, хоча мої тінейджерські пригоди сталися більше у 2000-х. Мені пощастило, що, попри складні економічні обставини часів, мої батьки зробили все можливе, щоб я була щасливою дитиною. Тим не менше, я була достатньо дорослою, щоб розуміти челенджі, з якими стикалися дорослі.

Тож було важливо відтворити кадр естетично, але не дуже романтизувати епоху. Наразі все більше молоді ідеалізують минуле, не знаючи, або забуваючи про складнощі, які йшли поряд. Ну і потрібно було залишатися реалістичними. Бо обов’язково буде людина, яка скаже, що та лампа, яка стоїть у кадрі справа на 49 хвилині, була завезена в Україну на кілька років пізніше.

Для цього ми збиралися усією командою і звіряли наші спогади. Неймовірно, як відрізнялися деталі у різних містах країни навіть в одні й ті ж самі роки. Але це допомогло арт департаменту не зробити помилок.

Як ви підходите до вибору декорацій і реквізиту для сцен? Чи є у вас якісь улюблені місця, магазини, ринки, де ви шукаєте автентичні речі?

Авжеж, відправною точкою завжди є сам сценарій, він задає критерії пошуку, а далі починається глибокий аналіз. Цей ресерч допомагає зануритися в атмосферу, шукати ідеї і виділити для себе найголовніші елементи. Це один з найулюбленіших етапів моєї роботи. І навіть для себе я не завжди можу пояснити, як мене веде думка до тих чи інших ідей. Це щось між магією і медитацією. А далі починається кропітка робота над пошуком. Іноді несподівані знахідки самі дають поштовх до того, як їх використовувати.

Якщо під декораціями ви маєте на увазі самі локації, то це колективний вибір. Місце може бути ідеальним з точки зору дизайну, але не підходити іншим департаментам по світлу чи розміру. Під час локейшн скауту ми завжди уявляємо, як і де будуть ті чи інші елементи і чи можливо їх адаптувати. Далі я збираю усе докупи з колажами по кольору і можливими змінами, і тільки тоді команда ще раз вирішує, чи такий варіант підходить. Будь-яку, навіть найідеальнішу локацію, треба доробляти. Іноді щось заносити, а іноді виносити. Частіше виносити.

Існують спеціальні склади з реквізитом, де можна орендувати різноманітний пропс, проте для кіно це не завжди працює. Мої улюблені місця — це, звісно, барахолки. На них можна вполювати справжні скарби, та й гуляти по ним, як по музею історії. Але на це не завжди є час, плюс це лотерея. Дуже багато шукається онлайн на OLX. Це складна робота — домовитися з усіма і зібрати фінальний лист реквізиту, але воно того вартує.

Чи використовували ви архівні фото, фільми, журнали 1990-х або особисті спогади? І якщо так, то які саме?

Так, звісно. У фільмі були задіяні журнали і газети того періоду, наліпки на шафки у басейні також оригінальні. Можливо, це не так кидається в очі в кадрі, але додає атмосфери. Тож актори також могли заглибитися в епоху.

У квартирі Лєри і Саші є їхнє спільнефото, це колаж, зроблений з їхніх дитячих фотографій. Якщо і грати, то до останнього.

Чи є сцени у фільмі, які особливо важливо було зробити «вірними епосі»?

Для мене, звісно, що всі, але об’єктивно не всі сцени повинні були привертати до себе так багато уваги. У декораціях важливо підкреслювати головну ідею, а не кричати на глядача. Тут працюють інші правила ніж, скажімо, у музичних кліпах.

Тож сцени, де було багато діалогів і емоційних моментів, повинні були лишатися більш нейтральними. Як школа чи басейн, наприклад. Це ідеальний приклад, де ми більше чистили, ніж наповнювали. Звісно, меблі і реквізит ретельно вибирались і приносились нами.

Важливу роль грали квартири головних героїв. Одну з них ми зробили майже з нуля. Усі сміялися, що арт департамент зробив повністю ремонт, але у стилі 1990-х. Там ми провели багато часу і ретельно підбирали найменші елементи.

Насправді, складніше було з екстер’єрами, ніж інтер’єрами. Бо зазвичай це широкі кадри, на яких видно епоху найбільше. І, навіть якщо здається, що цей двір за тридцять років не змінився, виявляється, що навкруги повно сучасних вивісок, реклами чи кондиціонерів, яких ми вже не помічаємо.

Такою була вулиця у центрі. За сценарієм дівчата там перебігали усього декілька секунд, але довелося замінити декілька вивісок, привезти купу машин того часу, ретельно підібраних за кольором. І, моє улюблене, удосконалити парканчик. Вздовж дороги там стоять металеві стовпчики, дуже сучасні. Як завжди, часу і бюджету на цю сцену було недостатньо, тож ми обернули їх чорним картоном і повісили пластикові ланцюжки з ринку, до цього пофарбувавши їх у чорний. Паркан був таким реалістичним, що актори масових сцен постійно опиралися на ланцюжки і ламали їх.

Який предмет чи деталь декорації стала справжньою «родзинкою» на знімальному майданчику?

Улюбленець усіх — кіоск у дворі. Він знайшовся на кладовищі кіосків, яке, виявляється, існує. І нам дозволили взяти декілька елементів від інших «сусідів». Після того, як його підлатали і наповнили вигаданими продуктами, один з акторів навіть хотів у ньому щось купити. Настільки він вписався в екосистему двору.

Ще усім полюбився великий плюшевий тигр. Він був у багатьох в ті часи. А в кого не було, ті мріяли про нього.

Чи є у вас улюблена сцена у фільмі з точки зору візуального оформлення? Яка та чому?

Важко сказати, бо після такого об’єму роботи і того, скільки я часу провела над фільмом, вони усі мають особливе значення для мене. Я точно виділяю роздягальню басейну (яка була не в басейні, але це вже секрети кіно), через її мінімалістичність і деяку містичність.

На другому місці — дача. Вона така чудова була з самого початку, наче її готували під це кіно роками. Я дуже раділа, коли знайшла ковдру в кольорах вітражу вікна. Вона ідеальна для мене, бо з одних лише фото відчуваєш тепло і спокій. Саме так повинні локації розмовляти з глядачем.

І на третьому, як не дивно, більярдна. Це була швидка сцена, але в легендарному місці. Мені подобається, що нам вдалося зробити таку темну атмосферу і передати настрій.

Фото: особистий архів Олександри

Читайте також: «Після 90-х, ми усвідомили, що ми можемо захиститися від будь-кого і впевнено казати, що з нами так поводитись не можна»: інтерв’ю з режисеркою Анною Бурячковою