Small Talk: режисерка Анна Бурячкова та акторка Єлизавета Цілик про фільм «Назавжди-назавжди»

Фільм «Назавжди-Назавжди» – не чергова романтизація 90-х. За словами режисерки Анни Бурячкової, навпаки, це «історія про те, куди повертатися не потрібно». І все ж таки з Анною та акторкою Єлизаветою Цілик ми поговорили про відвертість і тактильність – як прикмети часу 90-х.

Чи складно було знайти 1990-ті у 2020-х Києва?

Анна: Коли ми заходили в проєкт, я була оптимістично налаштована: «Це ж всього лиш 90-ті, дивіться, вони ж просто навколо нас». І тут ми починаємо шукати локації, а скрізь стоять сучасні пластикові вікна, у райончиках все обшите «утепляшами», все яскраве та різнокольорове. Було важко знайти квартиру з нормальним «ремонтом із 90-х», шпалери ми докуповували по кілька метрів на OLX. З одягом – те ж саме. Бо мода на 90-ті вже стоїть довго, і молодь уже все вигребла і з батьківських шаф, і з барахолок та секонд-хендів.

У нас була смішна історія: на постпродакшні я попросила замалювати кондиціонери, бо тоді ознакою заможності були супутникові антени. На що наш нідерландський копродюсер сказав: «Та ти що, це кінець 90-х! У нас уже скрізь були кондиціонери!» – «Чувак, у вас і гендерна рівність була в 90-х, це нічого не означає!» – відповіла я. (Сміється.)

Анна Бурячкова

Лізо, ви не застали буремне життя в 1990-ті. Вас якось особливо занурювали в ту атмосферу?

Єлизавета: Сказали не голити ноги, не щипати брови… (Сміється.)

Анна: Ми занурювали всіх у певний стан. Різниця між підлітками 90-х і сьогодення – у тому, що тоді всі були більше тактильні в хорошому й у поганому сенсі. Це відображено у фільмі. Якщо згадати той час, то ми постійно одне одного штурхали, обіймали тощо. Оце відчуття присутності іншої людини в тебе на шкірі – це ознака 90-х. Певно, через це я ревно ставлюся до особистого простору. Не витримую, коли чужі люди стоять до мене близько. А ще відмінність у тому, як люди говорили: «шо ти, голова», «офігєнне музло» тощо – оці фрази, які вийшли з нашого контексту вже давно. Але ми їх добре пам’ятаємо. Я коли чую – це такий флешбек одразу! І ці фрази теж характеризували наше ставлення один до одного й відсутність кордонів.

Я не кажу, що сучасні підлітки – янголи. Звісно, вони матюкаються, але воно інакше вже побудовано. Немає історії, у якій ти в словесній формі себе підіймаєш завдяки іншим. З падінням радянського режиму на наше суспільство обрушилася свобода, і ніхто не знав, що з нею робити… До цього були чіткі обмеження, і раптом їх не стало. Сексу не було, і раптом він з’явився. Класних вечірок не було, і оп – вони є. Раптово стало все дозволено – обмежував лише влаcний моральний компас. Він у багатьох від відчуття свободи збився. А у підлітків він навіть не встигав «відрости». І ми пройшли довгий і складний шлях, аби вибудувати моральні орієнтири та почати поважати чужі кордони.

«НЕЩОДАВНО ВПЕРШЕ ПОДИВИЛАСЯ СЕРІАЛ «СЕКС І МІСТО». ПРОПУСТИЛА ЙОГО СВОГО ЧАСУ, БО МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ: ДЕ Я, «ЗІРКА РОК-Н-РОЛУ», І ДЕ ЖІНОЧІ СЕРІАЛИ»

Що вам подобається більше: фільми з 90-х чи фільми про 90-ті?

Анна: Фільми з 90-х не можуть не подобатися, у дитинстві вони були для нас орієнтиром в естети- ці. Я не любила радянський, пострадянський клан кіно. Але ми були тим поколінням, кінця 1990-х – початку 2000-х, яке не бачило фільмів про себе. Адже, коли ми були підлітками, про нас не знімали. Ми орієнтувались на «Беверлі Хіллз», «Елен і друзі». Досить вітальні та світлі. І ти подивився на це, надихнувся, вдягнув конверси та сукню, як у Джоани з «Елен і друзі», чокер, як у Матильди з «Леона», вийшов на вулицю, а там… триндець. Темно. Незрозуміло, де на тебе чатує небезпека, та кого, якщо що, просити про допомогу. (Сміється.)

Із сучасних фільмів про 90-ті подобаються «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка, «Я і Фелікс» Іри Цілик.

Єлизавета: Фільми про 90-ті я застала в дорослому віці. Я не в темі радянського кіно, мені пощастило не подивитися жодної стрічки. Але я бачила всі сучасні українські фільми про 90-ті: «Ля Палісіада», «Носоріг», в останньому, до речі, знімалася.

Анно, ви сумуєте за естетикою кіно 90-х?

Анна: Не сумую, але змінилася культура сприйняття відвертості. Ми почали приймати себе все бічно, але багато тем стали табуйованими. Якщо ми дивимося перші три сезони, там узагалі немає сорому! Там стільки оголеного тіла, що навіть серії вистачить на сексуальні сцени для п’яти сучасних фільмів! І з кожним сезоном градус сексуальності знижується – легко простежити, як змінюється суспільство, як воно замикається. Тут одразу хочеться згадати, як на початку 2000-х у кінозалі Будинку кіно на великому екрані показували фільми Гаспара Ное, і всі дивилися, і все було ОК!

Який фільм для вас є вершиною відвертості?

Анна: Відвертість – це не тільки еротична або фізіологічна складова, але й за емоційністю ми вирушаємо в кінець 1990-х – початок 2000-х. Це фільми Гаспара Ное, Даррена Аронофскі, Ларса фон Трієра. Cаме тоді почали говорити вголос про проблеми, які заведено замовчувати.

Єлизавета: Фільм «Плем’я» Слабошпицького я вперше подивилася, коли мені було 14 років. Не додивилася до середини, вимкнула, повернулась до нього за два роки. Пам’ятаю момент, як у мене потемніло в очах на сцені нелегального аборту. Я почала кликати маму, вона принесла нашатир зі словами: «Ти знову дивишся той фільм!» (Сміється.)

Єлизавета Цілик

Ви відверта людина?

Анна: З близьким колом я дуже відверта. І якщо мені є що сказати, я завжди скажу. Не в сенсі вискажу, а поділюся власною думкою. Але душевний стриптиз перед незнайомцями я не влаштовую.

Єлизавета: Я відкрита, відверта та чесна людина. І перед собою, і перед іншими. Бо це частина моєї професії, а професія – це велика частка мене.

Яке питання ви не поставили одна одній під час знімального процесу, але дуже хотілося?

Єлизавета: Анно, ти візьмеш мене на проби в «Тигролови»? Я вже питала, і ти вже відповідала. Але я буду й далі перепитувати час від часу. (Сміється.)

Анна: Лізо, якою людиною ти себе відчуваєш? Я розумію, що акторство зняти складно. Складно всю цю обгортку розгорнути, коли ти її одягаєш стільки разів. Але хто ти за всім, що ти на себе вдягаєш?

Єлизавета: Мені властиве підвищене відчуття справедливості. У мене довірливі стосунки зі світом. У мене немає сильної любові до сім’ї, але я виховую її в собі, не хочеться залишитися на самоті.

Фото з архіву Анни Бурячкової та Єлизавети Цілик

Читайте також: «ПІСЛЯ 90-х, МИ УСВІДОМИЛИ, ЩО МИ МОЖЕМО ЗАХИСТИТИСЯ ВІД БУДЬ-КОГО І ВПЕВНЕНО КАЗАТИ, ЩО З НАМИ ТАК ПОВОДИТИСЬ НЕ МОЖНА»: ІНТЕРВ’Ю З РЕЖИСЕРКОЮ АННОЮ БУРЯЧКОВОЮ