Софія Яблонська: побачити світ і залишитися вірною собі

Для нас підготували цикл матеріалів сучасні дослідники рідної культури, автори пабліку Тверда Криця.

Софія Яблонська у провінції Хунань

У вісімнадцять вона керувала кінотеатром. У двадцять – поїхала до Парижа вивчати кінематограф. Далі були подорожі до Марокко, Китаю, В’єтнаму, Балі, Австралії, Нової Зеландії, Таїті, Сан-Франциско, Нью-Йорка… Вона – Софія Яблонська, перша українка, яка здійснила навколосвітню подорож, залишивши по собі спадщину, яку ми тільки починаємо відкривати.

З дитячих літ навчилася радити собі, здобувати, чого хотіла…

Софія народилася 1907 року в селі Германів, що на Галичині, у сім’ї греко-католицького священика. Батько дівчини  – отець Іван Яблонський, перевіз сім’ю до Таганрога під час Першої світової війни, проте ненадовго – через шість років повернулися до Галичини. Софія, маючи живу вдачу, постійно тяглася до навчання: відвідувала учительську семінарію та курси крою і шитва, пізніше вчилася книговодства та вступила до драматичної школи. У 18 років Софія з братом Ярославом переїжджає до Тернополя: тут вони починають займатися кінотеатрами. “Бачивши на власні очі стільки злиднів, вона хотіла чимшвидше добитися чогось кращого. Вона хотіла всього навчитися, все знати.” – так згадувала про Софію її подруга Марта Калитовська.

Софія Яблонська

У 1927 році Софія Яблонська поїхала до Парижа шукати собі іншого життя від того, яке зазвичай чекає на галицьких попівн. Такий від’їзд молодої дівчини (ще й без супроводжувачки) здивував місцевих. На той час до столиці світу з бідної Галичини могли виїхати тільки талановиті стипендіати Андрея Шептицького. У Парижі Яблонська вивчає фотографію та документальне кіно, намагається грати у фільмах, заробляє гроші, працюючи моделлю, і дружить з багатьма відомими діячами паризької богеми. Тут вона знайомиться з письменником і мандрівником Степаном Левинським, який захоплювався культурою Сходу, це й закріпило в ній мрію поїхати на Далекий Схід.

Чар Марока

Під впливом своїх богемних друзів, Яблонська здійснила свою першу тримісячну поїздку до Марокко (січень-березень 1929 року). Вона повернулася до Парижа із сотнями фотографій та рукописом подорожніх історій, з якого народиться книга «Чар Марока», видана українською мовою 1932 року у Львові. 

Софія Яблонська

Оселилася Софія у Маракеші на даху однієї оселі. Свій досвід подорожі описувала безпосередньо та людяно – не було у неї імперської зверхності французів, під владою яких тоді перебувало Марокко. У “Чарі” вона пише:

“Я лиха на претенсіональну поведінку Манріє (знайомий Яблонської – прим. авт.). Цей француз почуває себе повним власником Марока і поводиться з арабами, мов з невільниками. Соромно мені за його різкий тон голосу, за його самовпевненість…”. 

Познайомилась Софія і з місцевим каїдом (вождем), який спершу сприйняв її за перевдягнутого чоловіка, а все через те, що Софія змогла обіграти його в шахи. Він покликав її відвідати його гарем – Яблонська жартівливо писала знайомому французу, що якщо не повернеться ввечері, то він зможе знайти її у якості восьмої дружини в гаремі каїда. У гостях також довелося пояснювати вождю хто такі українці, який думав, що росіяни й українці одна нація:

“Я стала пояснювати йому різниці між нами та руськими, нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення, врешті, сказала я, що нас є біля сорока мільйонів та що Україна у півтора раза більша за Францію. Ці всі пояснення я знаю краще за молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування.”

У Мароко Софія побувала на землях берберів у Сахарі, куди її застерігали їздити знайомі, оскільки та територія ще не була зайнята французьким Іноземним легіоном. Проте Софія поїхала та описала надзвичайну гостинність арабів, яким не можна було відмовляти, бо “нічого більше не ображує арабів, як неохота до їди”. Там само вона й ледь не потрапила в полон – довелося тікати на машині під постріли агресивного каравану.

Повернувшись до Парижа, Софія надіслала рукопис до критика Михайла Рудницького, який писав про Чар Марока

: “…барвистий стиль, жива обсервація, життєрадісна усмішка. Головно стиль; він, і тільки він, є виявом таланту. Все інше: чужі слова, граматичні помилки, правопис, можна завсіди перед другом виправити, поперекреслювати, повирізувати. Ока, яким автор глядить на світ, вставити в текст не можна”.

З далеких обріїв…

Софія Яблонська, навчившись документальному кіно, працює на фірму Societe Indochine Films et Cinema. Компанія оплатила відрядження Яблонської, яка поїхала у навколосвітню подорож, відправляючи назад до Парижа документальні фото. Маршрут пролягав з Марселя через Єгипет до Шрі-Ланки, потім Малайзія, Таїланд, Китай, В’єтнам, Камбоджа, Лаос, Сінгапур, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія, Полінезія, США і назад у Францію. Роботодавці не дуже вірили в успіх українки в Китаї – зняти там бодай щось досі нікому не вдавалось через велику забобонність населення: «Мою працю раз у раз перебивала ворожість та панічна втеча тульбіців. Поки я веліла розставити кіноапарат, повтікали всі живі істоти, мов би перед самим злим духом». Проте Софії це зробила потайки знімаючи місцевих з вікна крамниці.

З чоловіком Жаном Уденом

Там само в Китаї українка виходить заміж за французького посла Жана Удена з яким матиме двох синів, у Піднебесній вони проживуть до 1946 року. 

Вдома на Галичині Яблонська побувала 1935 року, де ходила на зустрічі з читачами. Дарія Віконська у журналі «Жінка» так писала про ці зустрічі:

«На пришпиленій до стіни географічній карті ланцюг червоних крапок зазначує перебуту нею дорогу довкола світа. Вернувшись на кілька тижнів до краю, вона бажає поділитись багацтвом своїх вражінь зі своїми краянами. Чуємо магічні слова: Марсей, Порт-Саїд, Джібуті, Кольомбо, Саїґон. Трирічний побут в Індо-Китаю і поворотна дорога: Сінгапура, Ява, Балі, Австралія, Нова Зеляндія, Тагіті, Сан-Франціско, Ню-Йорк, вкінці назад у Париж. На півтора години молода Українка, яка відбула цю далеку подорож, стає тим медієм, за посередництвом якого бачимо на мить білий привид — чотирнадцятиповерхового велитня океану, чуємо величаву музику розгуканого моря, пяніємо від одурливого запаху тропікальних квітів та ростин, зазнаємо мимохіть тремтіння від несподіваних небезпек».

Згодом, у 1936 та 1939 роках виходять збірки «З країни рижу та опію» та «Далекі обрії», проілюстровані світлинами Яблонської. Це вже не просто репортажі, а рефлексії та психологічні спостереження за собою та оточенням. 

фото Софії Яблонської

У 1939 році Яблонська знову приїжджала до України, ділилася враженнями, влаштувавши ряд вечорів, відвідала рідних і знову від’їхала, повернувшися до Китаю. На прощання українки зі Львова подарували їй українську ляльку-гуцулку, і з нею Софія ніколи не розлучалася. Лялька перебула з нею всі інші малі та великі подорожі, лихоліття війни; її місце було завжди на українському килимі, простеленому у спальні Софії. Того ж року помер батько Яблонської, проте через окупацію на похорон вона приїхати не змогла.

фото Софії Яблонської

Після повернення до Парижа у 1946 році, Яблонська почала працювати декораторкою букетів і дбала про дітей. Проте невдовзі Софія пережила важкі удари – померла мати та сестра Ольга, старший син загинув на алжирській війні, а у 1955 році – помер чоловік. Невдовзі після цього українка переїжджає на острів Нуармутьє, де колись мріяв жити її чоловік. Там вона збудувала дім, який обсадила соняшниками та мальвами. Як згадує її подруга Марта Калитовська:

“Літом дім та подвір’я були заповнені дітьми. Це не були тільки її онуки, що приїжджали на відпочинок. То були діти сусідів, знайомих, діти місцевих людей. Вистачало, щоб один раз вони гралися з Софією, то опісля вже прибігали часто самі, відчуваючи її приязнь”.

На одному будинку Софія не зупинилася – стала будувати й інші вілли на острові, які згодом здавала в оренду. У цей час почала писати психологічний роман-спогад «Книга про батька», який, на жаль надрукованим уже не побачила. 

фото Софії Яблонської

Софія Яблонська загинула 4 лютого 1971 р. біля Парижа в автокатастрофі. Вона везла до видавництва новий рукопис – збірку оповідань «Дві міри – дві ваги». 

“Усі, що знали Софію Яблонську, не могли ніколи її забути. Вона зустрічала кожну людину з привітною усмішкою і знаходила прямий контакт з нею, вміючи при цьому, що найважливіше, бути завжди собою.”

– напише у журналі «Сучасність» Марта Калитовська через два місяці після смерті Яблонської. 

Джерела:

• Софія Яблонська «Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: Подорожні нариси». ЛА «Піраміда», 2015
• Софія Яблонська Книга про батька. З мого дитинства. Об’єднання Українських Письменників у Канаді “Слово”, 1977
• Марта Калитовська «Софія Яблонська: подорожник і людина». Журнал Сучасність. Мюнхен, 1971
• Тимофій Гаврилів «Усмішка Будди». Збруч. 2018